Валерій Чоботар: «Радію змінам, що відбуваються в Україні»

Напередодні виборів слід остерігатися нечесних маніпуляцій, для розбудови сильної та незалежної держави кожному з нас варто навчитися особистої відповідальності й не зважаючи ні на що позитивні зміни в суспільстві та країні — очевидні. У цьому переконаний Валерій Чоботар (псевдо «Гатило») — відома й непересічна особистість, яка в принципі не потребує свого представлення, та все ж — доброволець, командир підрозділу, бійці якого брали участь в обороні Донецького летовища, нагороджений орденом «Народний Герой України». І це далеко не весь перелік його досягнень, повідомляє сайт ТОДА.


Сьогодні Валерій Чоботар ділиться психологічною підтримкою з ветеранами та учасниками сучасної російсько-української війни. В ексклюзивному інтерв’ю відповідає на актуальні питання, які сьогодні хвилюють багатьох небайдужих мешканців краю.
На вашу думку, як змінилося наше суспільство, якщо порівняти його із тим, коли нашу країну ще не торкнулася війна?
Певна частина суспільства, принаймні того, з яким спілкуюся я особисто, змінилася надзвичайно. Страх війни дуже дивно й абсолютно по-різному діє на людей. Одних він «паралізує», а інших, навпаки, мотивує до дій. Багато людей, кожен з яких до війни жив собі «у своєму світі», сьогодні не пройде байдуже позв тих, кого ображають чи мимоволі ставши свідком якогось порушення. Коли, для прикладу, побачить, що хтось смітить, обов’язково зробить йому зауваження. Не зважаючи на весь негатив у соцмережах, пресі й телебаченні, особисто я бачу колосальні зміни у середині суспільства.
Поширення інформації про те, що начебто всі наші зусилля та жертви є марними — один із методів впливу ворога..
Варто не забувати, що людина сама собі може стати ворогом, навіть не підозрюючи про це. Російському агресору насправді достатньо лиш підтримувати те, що, буває, ми робимо собі самі. Ось наприклад, живе собі невеличке віддалене село, про існування якого вище керівництво держави може й не знати. Однак у всіх свої бідах (чи то незаконна вирубка лісів, видобуток корисних копалин, засміченість тощо) люди як не дивно звинувачують тих, хто «при владі». А де ж відповідальність місцевих жителів, освічених людей, активної молоді? Чому вони допускають, щоб у їхній домівці творилося безчинство? І ворожий вплив тут цілком відсутній… Найстрашніше — це бути ворогом самому собі, перекладаючи свою відповідальність на інших.
Не зважаючи на те, що країна перебуває в умовах війни, все ж відчуваються зміни на краще?
Особисто для мене — так, відчутні. Я це бачу, мандруючи Тернопіллям та Україною. Інфраструктура значно покращується. Чи задовольняє мене це? Очевидно, що ні. Як і будь-хто інший, хотів би кращого, проте не помічати позитивних зрушень, що відбуваються вже зараз, я не можу. Добрі у нас дороги? Однозначно, що ні. Та, разом з тим, чи стають вони кращими? Направду, так. Якщо раніше навіть за подвійним тарифом не можливо було винайняти таксиста, аби поїхати автошляхом (який ще донедавна нагадував розвалини) до Львова, то сьогодні це моя улюблена дорога, прямуючи якою, я отримую величезне задоволення. І я радію цим змінам.
Напередодні виборів, зважаючи на непрості обставини, у яких відбуватимуться вони, що порадите пересічному виборцеві?
Я б не радив, а, швидше, просив би увімкнути здоровий глузд та критичне мислення. Якщо ці чинники розуму працюватимуть, людина не прийматиме нав’язаних чи маніпулятивних рішень. Відтак саме питання «За кого ж голосувати?» не розглядатиметься взагалі, адже будуть враховані очевидні речі.
У психології є поняття «мавп’ячий мозок» — емоційна або лімбічна частина нашого мозку. Це всього лиш еволюційна складова людського мозку і дуже сумно коли саме вона бере верх над здоровим глуздом. Якщо регулярно підживлювати «мавп’ячий мозок» певним негативом, систематично насичувати його інформацією про так звану «зраду» й створювати атмосферу нагнітання, — рівень тривоги, злості та роздратування невпинно зростатиме. А потім, коли хтось «на білому коні» пообіцяє нам «світле майбутнє», ми несвідомо з цим погоджується… На жаль подібні маніпуляції зараз широко застосовуються. І людям необхідно розповідати про ці речі.
Українська армія впевненими й послідовними кроками відроджується. Що потрібно для того, аби ще більше укріплювався її авторитет?
Обличчя нашої армії змінюється, проте досі відчувається відсутність критичної маси фахових військових. Говорити, що все погано буде злочином, але стверджувати що у нас все чудово — також неправда. Нашому суспільству необхідно викорінити зі свідомості поняття «відмазати від армії». Людьми звісно ж керує величезний страх за рідну дитину і як батько я їх чудово розумію. Проте всі, хто сьогодні призиваються на строкову військову службу, наразі не потрапляють у зону бойових дій.
Важливим також є усвідомлення відповідальності  багатьох працівників військоматів, які доволі тривалий час робили багато для того, аби дискредитувати сам процес призову. Щоб повернути авторитет військомату, у ньому повинні працювати люди, які безпосередньо воювали на фронті.
Всім нам необхідно зрозуміти — якщо у нас не буде армії, не буде структури, що виступатиме гарантом нашої безпеки, українська держава приречена на забуття. Ми на шляху, який не буде безболісним, та, однозначно, мусимо його пройти. І я вірю у те, що Україна стане сильною та самодостатньою державою.
Що необхідно для цього зробити кожному із нас?
Людина повинна добровільно обрати свою відповідальність. Чим більше відповідальності кожен зможе взяти на себе, тим зможе принести більше користі як громадянин, чи як працівник будь якої сфери діяльності..
На ваше переконання можливо привити відчуття відповідальність демократичним шляхом?
Весь здоровий та розумний світ прагне позбутися авторитарності й тиранії. Приймає закони, що можуть бути суворими, та разом з тим діяти як своєрідний суспільний договір. Якщо я, перебуваючи за кордоном, порушив правила дорожнього руху, той, хто побачить це, обов’язково повідомить правоохоронцям. У нас же дотепер на дорозі подовжують блимати фарами, попереджаючи таким чином про присутність стражів порядку. Справа у тому, що наші батьки, діди й бабці жили в суспільстві, в якому панувала каральна система і де могли вижити тільки допомагаючи один одному. У нас сформований хороший імунітет до таких авторитарних законів, тож набагато важливіше й ефективніше — проводити роз’яснювальну роботу, організовувати просвітницькі заходи. Культуру поведінки з побутовими відходами, правил безпеки на дорозі та інші суспільно важливі догми необхідно прививати ще змалку.
Тож я не вірю в ефективність примусу, особливо у нашому суспільстві. Але хто б там що не говорив, ми, українці зберегли найважливіші людські цінності — совість та гідність. Про це свідчить революція на Майдані, добровольчий та волонтерський рухи, допомога жителям окупованих територій.
Вірите у те, що Крим та Донбас повернуться до України?
Насамперед повинна бути боротьба за свідомість не лише тих людей, які мешкають на українських землях, що захопив агресор. Окремі наші співгромадяни можуть прожити без Криму, проте не уявляють свого життя без поїздок на закордонні заробітки. Допоки всі ми не усвідомимо, що Крим та Донбас — це частинка кожного з нас, над нашими головами наче дамоклів меч нависатиме небезпека, що й решту територій України у нас можуть так само відібрати.  Я вірю у повернення цих земель, адже там залишилася частинка моєї гідності, ідентифікації, мого світогляду. До того ж на Тернопіллі проживає багато моїх друзів та їхніх батьків, які змушені були покинути свої домівки, проте їхня душа залишилася там.
Одна з причин чому я поїхав на Схід, бо розумів, що там проживають наші українські співгромадяни, а не якість міфічні «москалі». Переконаний, що Україна поверне ці землі, проте відбудеться це зовсім не найближчим часом.
До слова, кожен українець, який працює за кордоном, також може багато зробити для своєї країни: усім, з ким там спілкується, він повинен розповідати, що в Україні йде війна, що наша держава потерпає від російського агресора, який окупував наші землі. Якщо це робитимуть тисячі, то зміниться сприйняття світом того, що сьогодні відбувається на Донбасі.
Психологічна підтримка, яку надаєте ветеранам та воїнам АТО. Розкажіть детальніше про цю діяльність.
Перш за все допомогу я надаю сам собі, бо також є ветераном цієї війни. Відтак своїми знаннями та навиками з ділюся оточуючими. Отриманими за кордоном знаннями у школі тілесно-орієнтовної психотерапії, зокрема. Працюю з фахівцями, хлопцями й дівчатами, також учасниками війни. Воєнній дії тривають досі, тож не легко допомагати людям, які не мають завершеної фази певного етапу життя.
Співпрацюю у якості психотерапевта з організаціями «Побратими» й «Рівновага». Спільно ми беремо участь у групових зустрічах, так званих тренінгах, де ділимося власним досвідом. В Україні це вже набуває доволі масштабного руху, адже самі ветерани та  учасники війни починають розуміти, що збереження їхнього  морального, психічного й фізичного здоров’я — їхня особиста відповідальність. Загалом наша спільна місія — це донести до кожного усвідомлення про власну відповідальність, адже те, яким буде твоє життя і якою стане твоя країна, залежить лише від тебе самого.

67


Коментарі закриті.