Тернопільський ресторатор розповів, як відкривав “Фламінго”

Тернопільський ресторатор Михайло Гросуляк продовжує розповідати про успіхи у ресторанному бізнесі. На своїй сторінці в мережі facebook він описав, як створювався заклад “Фламінго”, пише Доба.

Коли ми створили “Фламінго”. Перше запитання було: “Чому така назва?”. А вона пішла від того, що коли приєднався компаньйон і ми домовилися працювати, в нього був цех з виготовлення морозива і вирішили спільно сім’ями робити чисто десертний заклад, тому, що в Тернополі бракувало такого напрямку. Та я наполіг на тому, що НЕ буде суто десертна тема працювати, бо люди все-таки поїсти приходять. Тим більше, таких закладів були одиниці в 93-94 роках. Та й кажу: “Давайте я зроблю другий поверх, там буде якась кухня”. Бо тулилося з всього, що було, як і розповідав. З гаража спочатку. Привіз його, повирізав вікна, всі з мене сміялися…

Але воно зайшло, і Слава Богу досі служить, хоча перероблено вже тисячі раз. І якби я мав таку нагоду, то б кожен сантиметр золотом обклеїв. Це ідеальна бізнесова структура, яка досі нас добре годує. Так от, виникла в мене така думка, що раз є десерти, потрібна піца. Але не таку як робили тоді, а європейську, суху, на камені. Ну вже бачили таку і пробували за кордоном.

Згодом ми познайомилися з Володимиром Кашицьким у Львові, який і навчив нас пекти справжню піцу. Після того, по дорозі додому, прийшла ідея – “еврика”, як зробити п’єц для випікання продукту. Зі мною тоді були Лєна і Саша Хомський, які працювали на кухні з тістом. А я приглядався до обладнання, для мене це була таємниця. Навіть зараз таких пічок немає у відкритому доступі, хоча на ринку є здавалося б усе. А на той час і близько нічого схожого не було, пов’язаного з такими харчовими технологіями. Бо тоді було з тим складно, іноземного обладнання я не міг знайти. І пам’ятаю, що мозок мій просто не виключався, я бачив конструкцію, в середину звичайно не залазив. Але згадав що в мене є десертна шафа, до неї тент знайшли та бляшки поставили й все. Теперішні піци по такій технології тих шаф і печуть, от як в “Старій піцерії”. А я додумався просто замість тих бляшок поставив теребовлянський камінь (п‘ятірку) вирізав.

Ну це просто прийшла ідея. Пам’ятаю, тоді поспорив на пляшку коняку з Сашею. Кажу: “еврика, я до вечора вам зроблю пічку, на якій ви спечете першу піцу”. І так воно практично і було. Піца получилася абалдєнна. Такі бульбашки повиходили, вона киснем наситилась. Всім сподобалася, люди були в шоці. З того і почалися перемоги, бо черги стояли величезні.

Заклад європейського рівня один із перших. З того все й пішло. Знаю багатьох молодих людей, які виросли на смаках “Фламінго”. І я цим дуже пишаюся. Просто вона як мама для сорока піцерій в Україні стала. Ми різні іпостасі приймали, я – різну пропозицію, бо намагаюся гострі кути обходити і йти на компроміс. Коли людина приходила і казала що в неї там $2000, а ця франшиза на той час коштувала десятки тисяч доларів. То я робив це «без нуля», грубо кажучи. І мені вдалося людям допомогти, вони щасливі, зараз мої друзі. Знаю, що поїхавши в будь-яку точку України, я зустріну своїх друзів. Таке маю щастя.

Я всі наші заклади сприймаю як своїх дітей, яких постійно потрібно вдосконалювати, над якими потрібно завжди працювати. Бо коли господар припинить цю роботу виконувати, відвідувач це одразу відчує. Я господаря ціную по туалету, по тому, чи дошка там чи там забита. А в нас же ж велика господарка, завжди будівельна бригада в тонусі. Вони постійно працюють-працюють-працюють. Та кожен об’єкт ми завжди оновлюємо, додаємо нові ідеї і т.д.

10627d535e45e22fd8568b3b603a51b4fc840ee4


Коментарі закриті.