Про замки, пляж і секрети від самих себе

pliazh-2018-2Ми звикли будувати довкола себе захисні замки (вежі, паркани, цитаделі) із ввічливих, обмежуючих для інших, слів, спеціально створених власних придуманих образів, стандартних посмішок, що, на нашу думку, мали б відповідати тій чи іншій ситуації. Ми шукаємо різні варіанти, аби замаскувати свої комплекси, ховаючи недосконалість фігури за вільним покроєм одягу, залізаючи на високі каблуки, компенсуючи не настільки, який би хотілося, високий зріст, начісуючи та налаковуючи волосся, роблячи на голові ефект пишної гриви кучерів.

pliazh-2018-1

Ми накладаємо шари макіяжу, зарівнюючи зморшки та інші дефекти, замальовуючи косметикою сліди, що залишають втома, розчарування, недоспані ночі, надмірне перенавантаження, образи та роки. І стосується таке прагнення приховати від широкого загалу чи ті інші свої особливості, про які відомо лише нам самим, не лише жінок, а й чоловіків. Щоправда, способи у них дещо інші, і на косметику вони мене коштів витрачають.

Але чомусь всі це хитрощі перестають діяти, чи то навіть, навпаки, втрачають усю свою значимість, коли люди опиняються на пляжі. Саме там усі наші щоденно та ретельно приховувані секрети стають помітними та видимими для оточуючих. Звичайно, якщо головна проблема була – скинути два кілограми до відпустки, а натомість вийшло набрати три, то тут вже нічого не поробиш. Тим більше, що окрім самої себе та, можливо, кращої подруги, цього ніхто й не зауважить. Однак інші речі – ріст та фігуру, недосконалі опуклості чи навпаки, надмірні виступи на тілі, які завжди приховуються одягом, ніяким, навіть суцільним, купальником чи плавками не замаскуєш. На пляжі ми відверто демонструємо усім свої шрами і родимки, татуювання і плями. Більше того, навіть щедро і відкрито змащуємо їх кремами, олійками та іншими косметичними засобами. І зовсім не соромимося, що за цим процесом може спостерігати купа людей. Туші та підводки для очей тут відверто «підводять», варто лише хлюпнути на них водою, тому краще взагалі лишитися думки про такий варіант власного самовдосконалення, і не користуватися ними взагалі.

Разом із зовнішнім образом «а-ля-натюрель», на пляжі відкриваються й усі сімейні секрети – як наявність дружини та дітей і їхня кількість, так і просто стосунки з оточуючими. І коли брутальний, з татуюваннями і горою м’язів мачо, до якого в місті навіть страшно було би підійти із запитанням «Котра година?», дозволяє купі малюків від двох до п’яти закопувати себе в пісок, а тоді на руках відносить їхню маму у воду і вони усі у ній щасливо хлюпаються, відразу його страшні татуювання перестають виглядати настільки деморалізуючими. І коли бачиш під трьома парасольками велику родину з бабусями, дідусями, дочками та племінниками, теж приходить розуміння, що тут все життєво, дружно, стабільно, незважаючи на те, що одна з бабусь має вигляд завжди невдоволеної касирки у супермаркеті, а один із дідусів схожий на строгого вчителя математики, у якого трійка – найвищий бал, який він колись може поставити.

Пляж яскраво проявляє чиєсь роздратування і невдоволення, відсутність спільних тем для розмови і навпаки – бажання поговорити, доторкнутись, скуйовдити волосся, вислухати, посміхнутись, накрити плечі рушником чи обійняти. Всі ці моменти, які в звичайному житті заховані за межами стін (будинків, квартир, обійсть), на пляжі стають видимими та помітними.

Єдине, що заспокоює в цьому випадку, це те, що тут ніхто нікого не знає, і люди, які в даний, окремо взятий момент стають свідками чиїхось особистісних, приватних речей, очевидно, більше ніколи не побачаться. Хіба ще завтра прийдуть на той самий пляж і випадково розставлять поруч свої парасольки, але потім все одно роз’їдуться – кожен у своє місто, село, країну чи навіть континент, і більше ніколи не згадають одне про одного. А захисні вежі для власної особистості, секретів та таємниць, комплексів та стосунків автоматично будуватимуться в міру наближення до дому, – «чик-чи-чирк, я в хатці», – як говорять діти, знаходячи безпечний сховок від того, хто «водить» у грі. Залишається тільки з’ясувати, хто у нашій персональній життєвій грі «водить».

Олена Лайко, “Тернопільська Липа”

 

Залишити коментар