Печера Вертеба на Тернопільщині – єдиний в країні підземний музей

Присвячений він Трипільській культурі, адже тут і досі відшукують сліди перебування давніх людей. Тернопільська область – рай для мандрівників. І для тих, хто захоплюється старовинною архітектурою, і для тих хто віддає перевагу природним дивам, пише Тернопіль Наживо 

І якщо палацами і замками не усіх здивуєш (хоча є у тут такі оригінальні, як замок-корабель у Сидорові чи замок на горі Бона у Кременці), то природні дива Тернопілля дійсно унікальні. Зокрема, це Джуринський водоспад – найвищий рівнинний водоспад України, висота якого становить 16 метрів. Це село Вікно, яке отримало назву від глибоченних карстових озерець. Це Рукомиш та Монастирок, де людина і природа об’єдналися, щоб створити нові дива…

Серед природних див Тернопілля чільне місце посідають печери. Зокрема, печера Вертеба на півдні області поблизу села Більче-Золоте Борщівського району. Вона унікальна тим, що тут діє єдиний в Україні підземний музей. Присвячений він Трипільській культурі, і не дарма, адже тут знайдені сліди перебування представників цієї культури, що існувала на наших землях понад п’ять тисяч років тому.

Назва печери походить від старослов’янського слова «вертеб» – яруга, яма. Так у давнину називали не тільки печери, а й низьку місцевість, провалля. У 19 столітті, коли проводили тут дослідження, так і назвали печеру. Її загальна протяжність становить 9 км, температура повітря – 10-11 градусів, вологість 98%. Утворена вона, як і інші печери Поділля, в гіпсах.

 

«Понад п’ять тисяч років тому тут були скелі, а в них – тріщина. І зайшовши у ту тріщину, давні люди, а це були трипільці, побачили ціле підземне місто і почали його використовувати. Але це не значить, що люди жили в печері. Вони жили у добротних будинках, які будували на поверхні. Вирощували зернові, розводили худобу. Та протягом 700 років вони відвідували цю печеру, передавали інформацію про неї від покоління до покоління, причому таємно. Про це свідчать численні знахідки, виявлені під час археологічних та інших досліджень», – розповідає Михайло Сохацький, керівник археологічної експедиції та директор Борщівського краєзнавчого музею, відділом якого є печера-музей.

За словами пана Михайла, швидше за все у печері люди ховалися від небезпеки, від ворогів. Вони могли тут перебували тижнями, а може, й місяцями. Вони розкладали багато вогнищ, але завдяки тому, що печера була добре вентильована, у ній не утворювався смог.

Підтвердженням тому, що тут можна вижити, є наступний факт. Під час Другої світової війни євреї переховувалися тут від німців тривалий час. Пізніше люди, що пережили страшні події, приїжджали сюди, показували, як все було. Про це зняли фільм «Немає місця на Землі».

«Згадки про печеру маємо у хроніці Василіанського монастиря, що у Монастирку, датовані 18 століттям. А у 1822 році про неї написали статтю у польській пресі. Наприкінці 19 століття тодішній власник цих земель Леон Сапіга ініціював дослідження печери археологами. Знахідки із печери, а це залишки знарядь праці, посуду, зберігалися у маєтку Сапіги у Більче-Золотому. Потім він передав їх до Краківського музею, де їх можна побачити і зараз», – розповідає Михайло Сохацький.

1521803354

У печері і досі проводяться археологічні дослідження. Наприклад, минулоріч вперше знайшли велику антропоморфну фігурку чоловіка, що досить дивно, адже трипільці більше уваги приділяли жіночим постатям.

Загалом печера Вертеба не має собі рівних за кількістю та науковою цінністю знахідок. Частина із них перебуває у Борщівському музеї, частина – в інших музеях України та Європи.

Деякі знахідки залишилися у печері. Разом з реконструйованими речами вони складають основу музейної експозиції. Зокрема, це зернотерки, залишки вогнищ, кераміки. Доповнюють картину кам’яні скульптури, які зображають давніх людей за їхніми буденними заняттями: розпалюванням вогнища, перемелюванням зерна тощо.

Сучасні мешканці печери Вертеба

На відміну від давніх часів, тепер основними мешканцями печери Вертеба є не люди, а кажани. Вони прилітають сюди великими колоніями на зимівлю.

«Раніше кажанів тут не було. Адже тут ходили люди, кричали палили факели. А відтоді, як вхід у печеру перекрили, а для кажанів залишили невеликий отвір, вони залюбки сюди прилітають на зиму, – розповідає Михайло Сохацький. – За 15 років, поки печера під охороною і сюди немає вільного доступу, колонія кажанів розрослася з 18 особин до тисячі. Один окільцьований кажан навіть прилетів з Молдови».

1521802923

 

Коментарі закриті.