35-річний Ярослав з Бучацького району 4 роки каторжно працював у Москві. Потрапляв там у небезпечні ситуації. Йому доводилося спати з ножем. Постійно «вибивав» у посередників зароблені гроші. Умови нагадували сучасне рабство. Проте на них Ярослав погоджувався добровільно. Усе – через кохання до москвички. Хоч і в таких умовах, але перебувати там – це можливість бути ближчим до неї. Про особисті причини заробітчанства у Москві розповів сайту Про Те, – пише Голос.

Ярослав – будівельник, економіст. Прізвища не називає. Закінчив Тернопільський інститут економіки та підприємництва. Ніде не працював – не міг знайти роботу. Після навчання вдома зайнявся господаркою. У 2009 році працював у Польщі на садах. До Росії їздив з 2012 по 2016 рік. Читає історичну і психологічну літературу. Не зустрічався з жодною дівчиною із свого села. Має імідж самітника.

Поїхав на заробітки в Росію через дівчину. Анна – з Москви. Приблизно моїх років. Переписувалися трохи і мені захотілося з нею зустрітися. Моя сестра завжди каже, що я сильний романтик і нічого не вдієш. Думаю: «Скільки так переписуватися по інтернету?» До речі, я ті повідомлення в інтернеті не дуже і люблю. Більше старався писати вручну. Відправляв листи. Писав російською, бо добре володію. Десь три-чотири місяці переписувалися. Фотографіями обмінювалися. Обговорювали прості побутові речі. Пізніше поїхав до Росії, познайомилися. Зустрілися раз, другий. Вона мені сподобалася. Анна працювала в освіті. Зрозуміло, що я не мав стабільної роботи.

Коли Анна прийшла на перше побачення, за зовнішністю я б не сказав, що вона розкидається грошима. Надто просто одягнута для москвички. Я показав її фотографію сербові, з яким пізніше працював в колишнього генерала. Той генерал має юридичну освіту і знає психологію. Він зразу зауважив – вона прийшла на побачення в червоному. Сказав: «Остерігайся таких жінок». Анна була у червоній куртці. Генерал пояснив, чому потрібно остерігатися. Каже: «Жінки, які часто одягають червоне і приходять в такому на побачення, це жінки, які ще не визначилися у житті. Якщо людина сповідує червоний колір, це людина з нечіткими думками».

Потім Анна віддалилася. Ми не розходилися. Просто зв’язок обірвався. Я не дуже хотів людині надоїдати. Вона раптом постійно почала говорити, що зайнята роботою. Були такі нюанси, що дівчина могла б хлопця часом виручити. У деяких ситуаціях вона мала б піти на зустріч. Попросив навіть якісь речі в неї залишити. Відповідь: «Та ні, Ярик». Я кажу: «Та хоч на балконі десь поставити, щоб мені було легше пересуватися». Відповіла: «Ні, нема часу і балкон зайнятий». Ну, пішли такі відмазки. Я думаю, що є якась причина, але мені важко здогадатися, бо причин може бути море. Мене воно дотепер ще мучить. Це було у 2012 році. Ніби недавно, але думаю, що кожен день віднімає у нас велику частину часу.

Мені було з нею було легко. Ділився думками і поглядами на життя. Вона зі мною ділилася. Але я не можу собі уявити, що сталося. Яку я міг дурничку впороти, сказати щось не то чи що. Не можу зрозуміти, що такого є в мені, що може настільки не сподобатися людині, що вона перестала спілкуватися. Я до цього часу причини не знаю. Коли прямо її питав, то були дуже затуманені відповіді і разом з тим прості: «Вибач, Ярик, та в мене робота, я трохи сильно зайнята, в мене робота важка». Але справа не в роботі, я це знаю прекрасно. У мене в голові ще крутиться одна думка і вона може зійтися з моєю реальністю. В Росії є дуже багато розлучених жінок. Думаю, що може вона і розлучена. Щось таке могло би бути. Чому не хотіла пустити навіть на балкон? І не тільки на балкон. От просив, що можу провести додому або хоч під будинок, коли йшли з кафе. Так само відмовляла.

Матеріальної вигоди вона від мене не мала. Мені важко було затриматися в Москві надовго. Ризикувати документами не було смислу. Сказав: «Їду додому, а потім якщо зможу, то приїду». Важко було затриматися в Москві. Ніби люди хочуть тебе приютити. Але я бачу, що вони не раді допомогти тобі. Росіяни не дуже хочуть брати на себе. відповідальність за інших людей. Відмовляли: «Ярик, извини, у нас своя семья». Хоча я не заважав їм. І нічого такого настирного їм не казав. Скільки там є квартир в українців і родичі, нехай і далекі, а ніхто не хоче помогти. Дзвоню, прошу, вже ніби домовився за квартиру, а потім людина трубки не бере. Через якихось пів години не хоче з тобою говорити. А я тоді не міг так знайти квартиру. Я ж не віддам тисячу доларів на місяць, чи 600. 

Тепер з Анною через Інтернет не спілкуємося. Поштову скриньку mail.ru вже заблокувати. А я і не дуже люблю писати листи через інтернет. Це не листи. Це як телеграф, Леніну пустили зі Смольного. Якось передзвонювався з нею, питав як справи. Вона мені побажала гарного літа, сонячного. Таке от. Вона йде зі мною на контакт. Але у чому причина, щоб не прийняти мене? Я сумніваюся, що вона заміжня. По ній би не сказав. Якби був чоловік, вона б мене скоро викинула. Просто скоро. Бо для чого їй тримати мене? Я їй колись подарував пляшку вина і вона попросила: «Ярик, сподіваюся ти у мене колись будеш в гостях і ми ту бутилку відкриємо». Мені те вино сестра з Португалії вислала. Що я їй ще можу подарувати? Я ж не подарую зразу якийсь золотий перстень? І взагалі мені здається, що дарувати дорогоцінні речі – чи варто? Подарую я їй діамант. І вона буде любити діамант більше, ніж мене.

Планую ще їхати до Росії. Хотів би серйозно поговорити з Анною. У мене навіть не було на то часу. Серйозні речі говорити крадькома, на вітер – не можна так. А як ні, то хоча б знайти ту людину, що зі мною працювала довго – серба, з яким подружився. Хочу його відшукати. Був позаминулої осені в Москві, але я не можу вже знайти тої людини. В інтернеті нема, бо йому не бажано. Я по знайомих шукав, по друзях. Москва з’їдає людей, але його точно не з’їсть. І мене не з’їла, але думаю, що якусь частину в мене відібрала. Це – якась частина надії і довіри до людей.

раб-224x300

Від admin