Після публікації на сайті Про Те статті «У тернопільському парку батько знущався з малої дитини» автору Наталії Червак написала жінка, яку допис спонукав до сповіді. Вона розповіла свою історію.

Пані Наталіє, дякую Вам, за те, що порушили дуже болючу тему. Коментую такі дописи вперше, раніше б не наважилась. Тому що сама виховувалась в такій сім’ї з батьком-тираном. Сказати про те, що в дітей розвивається багато комплексів – мало сказано про проблему насильства в сім’ях. У таких дітей розвивається страх жити, страх щось робити, тому що після кожної дії, яка все-одно буде трактуватися поганою, гряде шквал принижень, образ, побоїв від найрідніших людей. Такі діти страждають дуже тихо, тому що вони не можуть довірити цю проблему нікому. Як же її можна довірити комусь сторонньому, коли в такому випадку видається, що увесь світ проти тебе?

Пам’ятаю себе у п’ятирічному віці, коли після побоїв плакала тихо у своїй кімнаті в подушку, щоб тато не чув, тому що знову прийде і буде бити за те, що ще й плачу. Мама просила терпіти. Її слова і досі в моїй голові. «Терпи! Всі терплять і ти терпи. Так всі живуть». Тоді щиро просила Бога, щоб тато не бив мене більше, БЛАГАЛА. Але все було марно.

Тоді перестала просити. Зневірилась в Богові, в людях… Все довкола перетворювалось на фільм жахів. Досі не можу зайти в один із на той час відомих магазинів Тернополя. Мене, дівчинку-підлітка, тато привів у Гранд Базар, щоби одягнути невдячну дитину. «Я її вчу, я їй прийшов вибрати одяг, а вона в мене невдячна с..а» і в нервах зіштовхнув зі сходів другого поверху. Мені було дуже боляче і стидно… Не повірите – за себе… тому що я сприймала все це, що тато таки дійсно хороший, хотів зробити як краще – просто це я його довела. А що вже говорити про побої під час вивчення уроків.

Історія України 7 клас. Мені було так страшно, коли тато скаженів біля мене, адже я дуже тупа, тому що не могла запам’ятати подію, яка відбулася у 1252 році. Далі побої, кров по всій кімнаті з носа, яка розбризкала по стінах на нові, тільки-но поклеєні шпалери. Далі треба було до ранку їх відмити. І швидко бігти до школи.

І ніколи, ніколи не могла поділитися цією проблемою ні з ким. Тому що було страшно. Страшно, що тато взнає і приб’є. Школу закінчила на відмінно. Такі діти стають ідеалістами – перфекціоністами в житті. Якщо щось робити, то дуже добре, бо якщо буде погано, то краще взагалі не робити, тому що цей страх, що тато приб’є залишається, мабуть, на все життя. А далі батько-тиран вивчив невдячне дитя в одному із провідних вишів Львова. Мрія залишитися у Львові не покидала ніколи. Тому що тоді тато бив лише в суботу і неділю. А не день у день.

Закохавшись, вийшла заміж. Шлюб тривав недовго. Мабуть була не готова до нормального подружнього життя. Тому що поняття норми з дитинства в мене були зовсім іншими. Зате в шлюбі Бог подарував мені чудове малятко-янголятко. Саме моя донечка є для мене потужною підтримкою та гордістю на все життя, як і я для неї тепер. Тому що розлучившись, я повертаюся до Тернополя у квартиру батьків. Описати наступну частину серії жахів не зможу наразі, напевне потрібно трохи часу. Рятувала лише робота. Та робота, яка допомагала мені вижити. Так тривало ще років 6. З кожним разом, коли я ставала кращою на роботі та успішною в житті – кількість побоїв та мордувань вдома збільшувалась.

Переїхати чи втекти з того пекельного місця не вистачало сміливості. Адже цей страх, що «я тебе приб’ю» стискав груди і сам душив від однієї думки про це. Здавалося, щось треба робити. Але я не знала що. Поки… поки тато-тиран почав шантажувати і бити знову, тоді в нервах штовхнув мою дитину. Я не знаю, звідки в мене виявилось стільки сил і сміливості, але я вперше дала ляпаса йому. Однак, сила удару, отриманого у відповідь від тирана була такою, що я втратила свідомість. І довго не могла прийти до тями.

Отямилась у дитячій кімнаті своєї дитини, коли вже була швидка та поліція. Малеча ходила заляканою, але не могла видушити з себе ні грама сльози. Мама залякано підтверджувала слова тата, що то просто їй погано стало та й лежить. І це був найболючіший день в моєму житті. Після якого все різко змінилося. Написавши заяву до поліції, мене примусили підписати заяву про те, що я звернулась з метою інформування Я зрозуміла, що поліція буде розглядати цю справу лише тоді, коли тиран мене там рано чи пізно таки вб’є. Я зрозуміла, що ніхто не в силі мені допомогти. Тоді я повернулася до Бога і почала вимолювати про допомогу. У мене нарешті з’явилася сміливість втекти з того пекла. Почала вірити, що лише тоді все буде добре.

Таємно виносила наші з малечею речі з дому, поки не винесла усі на орендовану мною квартиру. І ми переїхали. Обмежили спілкування повністю з дідусем та бабусею. Тільки тепер ми живемо спокійно. Після 32 років мордувань. Пишу це, тому що знаю, що багато людей замовчують цю проблему і тихо страждають. Тому що страх стискає груди і не можуть поділитися ні з ким. Потім питаємо –  звідкіля в нас так багато комплексів, проблем, самогубств в ранньому віці? Тому що дитині дуже важко розмовляти про насильство в сім’ї. Тому що в душі робиться одна глибока рана. Тому що в цей момент потрібна підтримка вчителів, однокласників, друзів, а натомість таких дітей ще починають цькувати у школах. Або ж інший сценарій – вони починають бити та ображати інших. Тоді стає ще важче. А ще – в таких дітей насправді дуже добре і велике серце. Вони завжди допомагають іншим у біді. Тому що самі пережили дуже багато. І знають, як це, коли болить.

Щодо мене, то я ще з малечку волонтерила – спочатку несла солодощі в дитячий будинок «Малятко». А згодом допомагала дітям, хворим на важку недугу. Мені просто пощастило. Поруч зі мною завжди були дуже мудрі вчителі, педагоги, наставники, друзі. І ту любов, яку я не отримала від батьків, отримувала від них. Пройшла численні семінари всесвітньо відомих психологів, завдяки яким я сьогодні розумію всю складність проблеми і пишу ці рядки вже без сліз.

Звертаюся до усіх, хто полюбляє іноді проявити свою слабкість, та думає, що гамселити дитя є нормою виховання. Ви допускаєтесь найбільшої помилку у Вашому житті. Життя і так непросте. Ви не знаєте, які випробування доведеться пройти Вашим дітям. Любіть їх, радійте за них, підтримуйте їх. Лише Ваша підтримка та любов створює незламну броню. Тому що не всім пощастить, як мені. Тому що багато хто зламається у подорожі під назвою життя. І тоді будете нарікати лише самі на себе. Тому що замість того аби любити і підтримувати – ви самі ж травмували. Але вже буде надто пізно. БЛАГАЮ: НЕ БИЙТЕ СВОЇХ ДІТЕЙ! Вони беззахисні через свою любов до ВАС!

Тетяна ДЗЕЦЮХ

Від admin