Дві непрості історії про заробітчанство тернополянок

Зазвичай у зраді та розпаді сімей жінки звинувачують чоловіків, але ті не завжди винні — на широких життєвих просторах часом трапляється з точністю до навпаки. Доказ — ці дві невигадані історії. А схожих до них уже, мабуть, тисячі.

Нещодавно один лікар розповів, що його дружина колись хотіла поїхати в Італію, аби хоча б синові, який сьогодні вже старшокласник, заробити на квартиру, щоби не тіснитися в однокімнатній. На це чоловік їй видав «візу без печатки»: «Ти, звісно, можеш їхати, але знай, що сім’ї в нас більше не буде».

Родина лікаря мешкає там же, оскільки для дружини пана Сергія сім’я — на першому місці. На відміну від героїнь цих двох переказаних історій.

Зозуля

Руслана проходила практику в селі — там її і вподобав спокійний, працьовитий хлопець. Побралися, двійко дітей народили. Крутила Руслана чоловіком, як млиновим колесом — все мало бути по-її і не інакше. Тож коли жінці набридла робота фельдшерки і вона забажала поповнити ряди заробітчанок, Арсен слова не мав. Обмовився, правда, що, може, не варто їхати, та відповідь почув категоричну:

— А що, ти поїдеш? Там з тебе толку буде мало. А я економитиму на всьому, зароблю грошей — квартиру в місті купимо. Досить мені місити сільське болото.

Так опинилася Руслана в сонячній Італії. Арсен крутився, як міг: дім-робота-дім. Сини-підлітки вимагали посиленої уваги і пильного ока. Поки жила Арсенова мама, то особливих труднощів не виникало — всі були чисті й нагодовані, а після її смерті жилося не з медом. Зароблених грошей Руслана в сім’ю не давала, а переказувала на банківську картку.

— Ти розтринькаєш мої гроші направо-наліво, ще коханку собі заведеш та й утримуватимеш її на мої кровні, зароблені. Знаю я вас, чоловіків. Жінки за кордоном тяжко гарують, а ви тут пропиваєте і прогулюєте.

Сперечатися з жінкою було марно, тим більше, що навчилися жити й без її грошей. Арсен у приватній фірмі заробляв непогано.

Уже через три роки перебування за кордоном Руслана додому приїжджала щоліта. Синам привозила подарунки, мала дещиця припадала й Арсенові.

— На всякі дрібниці грошей витрачати не будемо. Бо я не хочу квартири в «хрущовці», хочу вибрати новий будинок, найкраще планування, — снувала жінка рожеві мрії.

— То, може, станемо в пайову участь? — несміливо запропонував Арсен.

— Та ти що?! То ненадійно! А як будівельна фірма збанкрутує? Плакали тоді мої єврики. Ні! Ми купимо нову, але вже готову квартиру.

Перечити Арсен не став. Може, дружина і має рацію. А якби й не мала, то хіба жінку (тим паче таку) переспориш? Тільки б уже швидше настав той бажаний день, бо в батьківську хату, яка потребує ремонту, не хочеться вкладати кошти. То вже якось переб’ються з печі та й на припічок. Руслана сказала, що вже недовго залишилося чекати.

А цього літа вона приїхала якась така загадкова й водночас радісна, щаслива. Потішила дітей, що скоро приїде назовсім. І в місті в них буде нове життя з різними секціями, гуртками. Хлоп’ячі очі загорілися вогниками нетерплячості:

— А коли то буде, мамо?

— Зовсім скоро, мої хороші, — запевняла, пригортаючи синів до грудей.

— Я обов’язково футболом займатимусь, — мовив старший.

— А я хочу в гурток моделювання, — заявив молодший.

— Усе буде! — запевнила мама. — В Тернополі перед вами відкриються перспективи, яких ви досі не мали і яких не мала свого часу я, навчаючись у сільській школі.

Наобіцяла дітям золотих гір, потішила-обнадіяла чоловіка й, окрилена та щаслива, знову гайнула в теплі краї. А через місяць було шоковане все село: Арсена викликав адвокат і ознайомив його з документами про розлучення. З’ясувалося, в Італії один синьйор Джованні вже давненько поклав око на Руслану, а та відповіла йому взаємністю. Мало того, вона вже й завагітніти від нього встигла. Звісно, що українські пасинки італійцеві аж ніяк не потрібні.

Синьйору не дивно — чужа кров. А Руслані? Вона ж мати! Хоча, яка вона після цього мати… Зозуля! Жорстока й безсердечна! Ну нехай уже з чоловіком так повелася (хоча він не заслуговує на таке), але ж діти, кровинки її… В чому їхня вина, що залишилися без матері? Обмануті, зраджені, з мріями, яким однієї миті найрідніша людина пообтинала крила. Ні копійки не залишила сім’ї…

Мамин учинок зранив хлоп’ячі серця назавжди. Чи повірять вони в майбутньому в порядність, у кохання? Чи поважатимуть своїх дружин, а чи, даруйте за різкість, вважатимуть усіх жінок негідницями?

Життя, звісно, розставить усі крапки над «і», й, сподіваюся, що все буде гаразд із Русланиними дітьми. Але матір-зозуля прощення від них, мабуть, не дочекається.

Охололе серце

Торгівля на ринку стала збитковою, бо більшість людей думає, чим сім’ю нагодувати, а не в що її одягнути, бо одягнути можна й на «секонді». А роботодавець платив відсотки від проданого товару — сміховинні гроші. Тож Рая подалася до Москви.

Жінку заманила зарплата в російській столиці. Хоч нелегко їй удень працювати кондуктором в автобусі, а вечорами посуд мити в ресторані, проте задарма грошей не платять ніде.

Чоловікові Рая заробленого не пересилає. «А що, як проп’є чи прогуляє? Ті чоловіки такі ненадійні, — думала собі. — Жінки на заробітках працюють на двох-трьох роботах, а хлопам нічого не важить пустити їхні гроші за вітром».

Якщо направду, то Василь цим не дуже переймається. Він непоганий будівельник, тож власними грішми обходиться. А Рая, як вона каже, «свої кровно зароблені» вкладає в дочку та її сім’ю. Орендувала в Тернополі для них трикімнатну квартиру. «А як же інакше — у Любоньки хлопчик і дівчинка підліткового віку, — пояснювала. — Та й зять хоче мати окрему кімнату, щоб ніхто йому не заважав цілими днями грати в комп’ютерні ігри».

На роботу зять і справді не ходив. Хіба дурним був би. Якщо теща спонсорує, то навіщо працювати? Вони з Любою і батькові в селі нічим не допомагають. Хіба приїдуть, наладують продуктами сумки — і знову до міста. А щоби напекти йому, наварити хоч на три дні, то до такого Любця навіть не додумалася б.

Щойно Рая поїхала на заробітки, чоловік продав корову. Хоч і вмів її доїти, проте самому обходити худобину стало важко. Господарка й без неї чималенька: кури, індики, крілі, гуси й дві свині, щоби свіже м’ясо було і на Великдень, і на Різдво. Добре, що сестра Василева живе неподалік, то за потреби підгодовує братову живність, коли в того «шабашка» підвертається.

Через ту домашнюю ферму Василь майже ніколи не має часу на себе. Перехопив щось усухом’ятку — і гайда до роботи. Алкоголем не зловживав, але останнім часом усе частіше перехиляв перед сном чарчину й замість вечері. А що йому, бідоласі, робити в чотирьох стінах? Навіть словом нема з ким перекинутися. Хіба котові Матросику інколи почне з досади жалі свої виливати. Тільки ж той, вмостившись зручно на його колінах, помуркоче співчутливо, а діалогу нема ніякого…

А нещодавно Василь захворів. Спочатку лікарі діагностували гастрит, а за ним цілий букет хвороб зібрали. Терпів, доки міг, та врешті-решт змушений був погодитися на госпіталізацію. Остаточний діагноз украй невтішний — цироз. Навіть не всі злісні алкоголіки мають таку хворобу, а тут… Може, тому, що чоловік випивав на ніч натщесерце, аби забутися і швидше заснути.

Аж раптом за місяць до Різдвяних свят дружинонька появилася.

— Як там, Раю, Василь твій? Легше йому? — поцікавилася сусідка.

— Не знаю, не їздила до нього.

— А то чому?

— А що то поможе їхати? Тільки зайва трата грошей.

Отак залишила жінка чоловіка на повільне помирання. Василева сестра вже всі свої заощадження витратила на лікування брата, а його дружина хоч би який долар-два кинула або родичці бодай дещицю компенсувала. Та хоча б свіжого бульйону хворому завезла — процідженого, нежирного, щоби тільки мав запах домашнього. Але навіщо, коли Василеві тижні вже, напевне, пораховані?

Та й нема в жінки часу на поїздки — натомість вона зайнялася винищенням живності: поколола кабанчиків, порізала птицю (десяток курей невідомо навіщо залишила). Трохи доньці вділила, а решту перевела в консервацію, бо ж незабаром знову до Москви. А там, далеко від рідних країв, усе домашнє смакує по-особливому.

А до Василя в жінки чисто серце охололо, бо не здатне воно в собі нараз двох помістити. Рая жде-не діждеться, коли зможе впасти в палкі обійми Льоші. Дарма, що він із країни-агресора й неприязно ставиться до українців. Од «гарячої» хохлушки, яка ще й навезе повнісінькі валізи українського сала та консервів, відмовитися гріх — так вважає москалисько.

У селі переконані: якщо Василь відійде в інший світ після від’їзду дружини в Білокам’яну, то на похорон її годі чекати.

А Василя люди шкодують, співчувають йому, бо ж хороший, безвідмовний чоловік. Ось лише з дружиною йому не пощастило. Не підставила йому плеча підтримки у скрутну хвилину, не забажала з ним вік звікувати, хоча присягала колись перед Богом. А все тії заробітки…

Мирослава СЕРЕДЮК.

м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел, текст: Вільне Життя

Залишити коментар