Він і Вона за пеленою крапель (весняна тернопільська казка)

doshВін дуже поспішав. Він практично біг дорогою, щоб мати більше часу в місті, аби підготуватися до її приходу. Але дістався вже аж пізно ввечері. Вздовж порожніх вулиць вітер поривами гнав куряву, клапті папірців, обгорток та сміття і цілими жменями, немов насміхаючись, кидав в обличчя пісок.  «Чому так багато пилу?» – здивовано задихнувся від несподіванки, вкотре отримавши з-за рогу удар сипучого бруду в груди. І навіть великі краплі з нічного неба, які супроводжували його прихід, не могли заспокоїти цих піщаних зміїв, що раз у раз підступно і боляче жалили, аж поки вперта холодна атака небесної вологи таки не прибила їх до землі.

Він розглянувся навколо і зрозумів, що місто за час його відсутності дуже змінилося. І справа зовсім не в нових будинках, які встигли збудувати, не в нових вивісках крамниць та кафе і зовсім нових таких закладах, не у строкатості реклам. Місто стало іншим… Яким саме? Він довго шукав відповідне слово, оглядаючись навсібіч. Занедбаним? Не любленим? Зніяковілим? Розгубленим… Очевидно, це визначення пасувало найточніше. Розгублене… І хоча любов мешканців до рідного міста проглядалася в багатьох милих, приємних дрібничках, але на той момент він відчув його самотність. Такий настрій має людина, яку раптово залишили, нічого не пояснюючи: от наче було все добре – любов, опіка, довіра, спільні ідеї і плани на майбутнє, і раптом все обірвалося. І залишилося просто чекати, коли хтось, той рідний, дорогий, єдиний, повернеться, й усе буде, як раніше. Або хоча би хтось пояснить, чому так сталося і як з цим жити далі. Очевидно, в такому стані чекання він і застав місто. Чекання на зміни і любов – нічим не прикриту, ніким не приховану, вірну, щиру, безмежну… Але ж ВОНА! Вона не зрозуміє цього. Для неї це стане справжньою трагедією, адже вони обоє любили це місто, як жодне інше на землі. А Вона – особливо…

Він спробував було зарівняти ями на дорогах, замаскувавши калюжами, пестив прохолодними цівками води голі стовбури дерев у парку, намагаючись хоч трохи втамувати біль їхніх ран від тортурної обрізки, і плакав разом із ними. Газету з останніми новинами, забуту кимось на зупинці, перетворив на мокрі клапті, щоб неможливо було прочитати жодного слова про те, що на місці їхнього з Нею зізнання в коханні, – площі, де колись був пам’ятник танку, щось скоро збудують, і її просто не стане. І все змінитися до невпізнання. І наступного разу їй буде боляче повертатися сюди. Хоча, в принципі, хіба важливе місце, якщо зустрічаєшся з тим, кого кохаєш і кого не бачив так довго…

Але ці намагання не дали нічого. Вона прийшла і все побачила, помітила, прочитала, – ліхтар на тій зупинці світив досить сильно. Вона не те, щоб розсердилась. Вона бушувала, гримаючи кватирками і рамами, стукаючи по вікнах та підвіконнях, тарабанячи з усіх сил по дахах та водостічних трубах, спересердя тупаючи по калюжам і гасячи хвилі на ставі, осяваючи його помережану краплями поверхню розчерками блискавиць.

Він схопив її тремтячими руками, притис до себе і, шепочучи: «Тихо-тихо…», почав гладити по волоссю, ніжно перебираючи пасма її довгих хвилястих кіс. А вона пручалася, сердилася, не розуміючи, не стримуючись, не вірячи: «Ну як так могло статися!»…

Але він таки потягнув її на місце того старого танка, де в куточку, на залишках клумби, ще заховалося кілька червоних тюльпанів, – її улюблених. Саме такі – цілу площу – він, поливши теплими краплями, примусив розквітнути спеціально для неї, і саме тоді прошепотів їй: «Люблю тебе!»… І зараз він налив у бутон води, щоб вона заспокоїлась, і подав зі словами «А пам’ятаєш?…», нагадуючи, як тоді, немов ціле століття тому, вони з таких самих пурпурових келихів пили холодні краплі, наповнені з її рук, наче найдорожче у світі шампанське.

А потім він повів її на Театральну площу, адже там ще залишилося кілька кущів перського бузку, – цей запах вона любить більше, ніж найкращі французькі парфуми. Він простягнув їй мокрі ніжно-фіолетові китиці, і ніч довкола почала пахнути спокусливо і солодко. Напевно, саме в цей момент вона вже остаточно припинила сердитися, і лише час від часу схлипувала. На балконі старого будинку відразу біля площі на маленькому столику він помітив дві забуті чашки (напевно, закохані збиралися пити каву і злякалися негоди) та запросив її, зачарований кавовим ароматом. Вона посміхнулась, присіла на краєчок крісла, і її сльози розчинилися в темній кавовій безодні, на якій уже й не поворожиш.

А вітер у цей момент знову повернувся, знову набрав сили і почав шарпати її за волосся, тягнути за одяг.

– Я мушу йти, – розпачливо прошепотіла вона, ніби й випручуючись із його обіймів, а ніби й не розриваючи довкола шиї кільце ніжних рук. – Дуже шкода, що все якось так швидко і сумбурно сталося, я й сказати не встигла, що скучала, сумувала, шукала тебе, виглядала в усіх містах, практично наздогнала в Парижі, але ти вже був у Лондоні, і я, на жаль, запізнилася тоді, але так рада, що ми нарешті зустрілись саме в цьому місті. Ми так давно не були тут разом, і це велике щастя, незважаючи ні на що.

Вона ще щось шепотіла йому ласкаве і ніжне, і пестила холодними пальцями, і їхні сльози радості від зустрічі й печалі через неминучу розлуку зливалися, і щоки в обох були мокрими. Вони витирали їх одне одному, ніжно торкаючись губ, очей, рук, і слова в цю мить були зайвими, залишаючи найважливішим лише доторки, цілунки, емоції, що вихлюпувались назовні сліпучо-неоновими іскрами блискавок, відчуття щастя від того, що вони разом, і розпачу, що от-от доведеться розлучитися.

– Я піду з тобою, я не залишу тебе, я так довго чекав нашої зустрічі!

– А ти хіба зможеш? – не вірила вона. – А як же місто, ти ще маєш залишитися тут! Вітер кличе за собою, як завжди, лише мене…

– Я попрошу його про послугу, вмовлю змилостивитися… Я не можу відпустити тебе, це просто вище моїх сил. Вітер сьогодні, як я бачу, в хорошому настрої, може ще не буде таким прикрим і нервово поривчастим. А місто впорається без мене, я відчуваю. Тим більше, що літо обіцяють дощовим. Я так хочу бути з тобою, ще хоч трохи.

Він знову пригорнув її ніжно, вона схилила голову йому на плече, – така завжди рішуча, свавільна, різка, нестримна, а в цю хвилину – ніжна і покірна, хоча й досі сильна. І вони пішли з міста разом, вітер підганяв їх легенько, але не наважувався заважати. У нього і справді цієї ночі був чомусь романтичний настрій. Тим більше, що зовсім скоро йому таки доведеться їх розлучити, – він чудово знав свою буйну, непідвладну нікому вдачу. Але нехай, ще не зараз… Вітер дивися на них, лагідно посміхався у сиві вуса і стримував свої пориви, бо вони, ці закохані, були нарешті разом – весняний дощ і перша травнева гроза…

 

Олена Лайко, «Тернопільська Липа»

Коментарі закриті.