Петро Репела: Поки разом, знизу, не почнемо Україну будувати, «толку» не буде

dovidka.com.uaДля пересічних громадян цьогорічні позачергові вибори Народних депутатів України багато чим відрізняються від попередніх: і обличчя з білбордів в основному дивляться нові, і гасла проголошуються дещо інші. Хоча очевидно цілковита новизна, коли про людину досі ніхто не чув, може бути, як то кажуть, палицею з двома кінцями.

Кандидата по 165 виборчому окрузі від ВО «Батьківщина» Петра Репелу знають люди хоча б через те, що він є діючим головою Козівської районної ради, депутатом обласної ради. У будь-якому випадку, цю «впізнаваність» пан Петро таки вважає своїм «плюсом», незважаючи на те, що його округ охоплює не тільки Козівський, а Тернопільський, Зборівський, Бережанський, Підгаєцький, частково Кременецький райони.

– Я навіть листівки у великих об’ємах не замовляв, – розповідає Петро Йосипович. – Бо в цій кампанії найперше – донести до виборців, що є така людина-кандидат, або хоча б спонукати, щоб поцікавились, хто ж це такий. Тому треба зустрічатися і спілкуватися з людьми. Разом із тим, зараз найвищий рейтинг по округах серед кандидатів мають ті, хто вже був депутатами, кого люди знають ще з попередніх виборів, тим більше, що два роки – зовсім небагато. Однак, окрім особистих якостей кандидата-мажоритарника, дуже велике значення на цих виборах має політичний бренд, який його представляє. Хоча якщо брати попередні вибори, то для людини, яка йшла від об’єднаної опозиції, була більш прогнозована ситуація. А зараз виходить, що всі наші кандидати – представники донедавна опозиційних сил: люди, які були на Майдані, патріоти, всі «за» євроінтеграцію та люстрацію, проти корупції. Отже, виходить, що електоральне поле практично єдине.

Як же Ви плануєте себе позиціонувати?

– Як відомо, якщо хочеш знати, яким хтось виявиться завтра, треба бути в курсі, який він був вчора. З 2010 року я – голова Козівської районної ради. Тобто, якщо брати фахову підготовку, щодо тієї роботи, яка буде у Верховній Раді, то я людина, так би мовити, підготовлена: знаю всі проблеми, що стосуються всіх сфер життєдіяльності району: освіта, медицина, культура, податки, сільське господарство, промисловість і так далі. В мене вже є напрацювання у всіх галузях, оскільки переконаний, що нашу державу потрібно повністю перезавантажувати і в тому стані, в якому є, далі вона існувати не може.

Як історик за фахом можу сказати, що в 2004 році, коли була Помаранчева революція, щоправда, вона виявилась не революцією, а зміною влади, ми обрали собі Президента, але не змінили систему. Отже, одні люди з певних корупційних потоків змінилися іншими, і нічого не змінилося. Ми пройшли ту спіраль історії по низхідній, а не по висхідній, і вперлися в майдан Гідності, тому що система не прогресувала, а деградувала, «апетити» постійно збільшувалися, – всі бачили і чули ті розмови про КАМАЗи з грошима, які Янукович вивозив з Межигір’я.

І якщо Помаранчеву революцію називали карнавальною – пісні, співи, концерти, то революція Гідності була вже з іншими настроями, з іншими духом. Цей Майдан окроплено кров’ю, і наслідки цього маємо до сьогодні: втрата територіальної цілісності, Криму, частини Донбасу. І важко спрогнозувати, чим все закінчиться. Але якщо не буде перезавантажено систему влади, якщо ми не змінимо її, не наблизимо владу до людей, не збудуємо демократичну, соціально орієнтовану державу, а не так, як було раніше, коли багаті ставали багатшими, а бідні – біднішими, то ніколи не вийдемо із замкнутого кола і впремося в третій Майдан. А це вже може справді відбутися революція!

Я – за еволюційний шлях розвитку держави, тому що він набагато безболісніший. Якщо еволюцію можна передбачити, вона є керованою через прийняття певних законів у Верховній Раді, то наслідків революції не спрогнозує ніхто. Всі знають фразу, що революцію задумують романтики, здійснюють прагматики, а користуються негідники. Будь-яка революція, де б вона не відбувалася, завжди приводить до контрреволюції – це свідчить історія Франції, Російської Імперії, будь-якої іншої держави. В певний період свого розвитку буржуазні країни Західної Європи (насамперед – великий капітал) зрозуміли, що потрібно ділитися, потрібно піднімати середній клас, тому що тільки потужний середній клас дає можливість стабільно розвиватися державі. Тим шляхом ідуть всі розвинуті країни світу.

IMG_0034

То цей історичний досвід Ви пропонуєте використати?

– Думаю, будучи у Верховній Раді, якщо туди, звичайно, потраплю, буду робити все, щоб середній клас розвивався. Але середній клас – це не лише дрібний і середній бізнес. Це інтелігенція: освіта, медицина, культура. Разом із тим, я за боротьбу з корупцією, але ми ніколи не поборемо корупцію, коли лікар буде мати дві тисячі зарплати. Ми можемо сотні антикорупційних бюро створювати і над тими наглядачами ще більшу «піраміду» вистроїти. І у лікаря в результаті буде два виходи: або піти з роботи і поїхати за кордон на заробітки, або намагатися якось викручуватися, або ділитися з тими контролюючими органами. Лише створенням контролюючих органів корупцію ніхто в світі ніде не поборов. Отже, я за боротьбу з корупцією на найвищих ешелонах влади, тому що в нас завжди так: вкрав в магазині шоколадку – ти злодій, а вкрав у держави кілька мільйонів – то це упущення в роботі. Тут ми впираємося в чергову проблему – судова гілка влади. Держава може розвиватися тільки тоді, коли автономно, незалежно існують три гілки влади – виконавча, законодавча і судова: законодавча приймає закони, виконавча їх втілює в життя, судова – контролює процес. І якщо все залишиться так, як було при всіх наших колишніх владах, – все сконцентровано практично в одних руках, так зване телефонне право, то ми ніколи не вийдемо з цього замкнутого кола. Тобто, треба реформи робити і у виконавчій гілці влади, і в законодавчій, і насамперед, – в судовій. В тому числі й у правоохоронних органах.

Зараз у всіх дуже на слуху тема адміністративнотериторіальної реформи. Це питання зараз на часі?

– Така реформа потрібна, адже існують сільські ради, наприклад, в Івано-Франківсьий області, де кількість населення становить до вісімдесяти чоловік. Та ж жоден бюджет такої сільської ради не витримає! По-друге, більше половина, а то й практично всі сільські ради є дотаційними, тобто, фінансуються з державного бюджету. Таким чином, сільська рада «вариться» сама в собі: весь її бюджет іде тільки на заробітну плату. Коштів на те, щоб робити якісь речі для села і в селі вона з Києва коштів не отримує. Тому що якщо раніше всю соціальну інфраструктуру села (школу, садочок) утримував колгосп, то тепер це залишено напризволяще. Сільська рада не може повноцінно працювати, бо не має коштів. Орендар уклав з власниками землі безпосередні договори, заплатив не менше трьох відсотків нормативної оцінки землі, і все, його допомоги не дочекаєшся. У нас є такі села, які бачать своїх орендарів три рази на рік: навесні – коли посіяли, влітку – коли покропили, і восени – коли зібрали хліб.

Це означає, що з аграною реформою у нас щось не так?

Моя думка, що аграрна реформа від самого початку була проведена неправильно. Відбулась просто руйнація інфраструктури тваринництва: ферми розграбовані, все зруйновано. І моя є така пропозиція, можливо, ще буду її піднімати: якщо орендар бере землю, нехай небагато – сто гектарів, то десять робочих місць у тому населеному пункті має зробити. Взяв тисячу гектарів – «з нього» сто робочих місць. І не цікаво, що він придумає у цьому плані: пташник поставить, свиноферму чи корівник. Головне, щоб люди мали роботу, бо населений пункт без цього мертвий. Тут все взаємопов’язано: матимуть селяни роботу, будуть залишатися молоді сім’ї, будуть діти, працюватимуть дитячий садок, школа, ФАП, з’явиться можливість розвивати село. А якщо не буде виробництва, нічого не буде. Тобто, все треба робити задля того, щоб с\г виробники займалися не лише викачуванням соків із землі, але й вкладали в інфраструктуру села і насамперед, у виробництво: створення кооперативів, дрібних підприємств – млин, макаронна фабрика, пташник, свинарник, тваринницька ферма, невеличкий консервний завод з виготовлення різної продукції, – палітра тут дуже велика. Найголовніше – примусити сільськогосподарських виробників повернутися обличчям до села.

Ще раніше, будучи головою Козівської районної ради, я звертався до Верховної Ради з такою пропозицією: відповідно до указу Ющенка 2009 року мінімальна нормативна грошова оцінка землі – плата за землю – становила не менше трьох відсотків. Моя пропозиція була така: щоби мінімальну плату за оренду землі встановити чотири відсотки і один відсоток спрямувати на розвиток соціальної інфраструктури села. Залежно від території сільської ради, це від ста до триста тисяч гривень на рік. На одне село! І сільський голова вже не ходить і не просить «Дайте мені на вікно в садочку», бо він знає, що в цьому році матиме сто тисяч і зможе їх витратити на нові вікна в Будинку культури, наступного року – на вікна в садочку, ще через рік – на ремонт дороги. Це би трошки оживило соціальну інфраструктуру села. Однак якщо не буде робочих місць, то хоч золоту школу став, нічого не зміниться.

Репела

І що далі сталося з цією пропозицією?

– Розроблено два законопроекти, і вони у великій купі десь і лежать серед інших таких ініціатив, – у Верховної Ради ніяк не доходять руки їх прийняти. Правда, тут є одна об’єктивна прична: аграрне лобі не зацікавлене в тому, щоби приймався такий закон. Чому? Тому що коли фермер має дві тисячі гектарів, він заплатить 20-30 тисяч в рік, – це для нього не є великі настільки кошти. А візьміть компанію «Мрія» – 360 тисяч нектарів. Це вже мільйони, якщо не десятки мільйонів. І краще вони дадуть «там» якусь частину з цієї суми, ніж мають платити все. Але це теж треба міняти.

От і виходить, що адміністративно-територіальна реформа, яку ми зараз хочемо робити, –це ліквідація сільських рад. Але наразі це єдиний осередок, навколо якого ще село живе. І якщо ми їх бездумно ліквідуємо, то завтра закриється школа, післязавтра – фельдшерсько-акушерський пункт, а ще післязавтра те село взагалі зникне.

– Хто ж має приймати рішення про таку ліквідацію?

– Є адміністративний шлях, згідно чинного законодавства, відповідно до якого територіальна громада повинна мати, наприклад, не менше двох з половиною тисяч жителів, або не менша як п’яти тисяч чи не менше п’ятдесяти. А можна це зробити шляхом добровільного об’єднання сільських рад кількох населених пунктів, – приєднання маленьких до більшого. Однак, це майже фантастичний шлях, тому що село ніколи не проголосує за те, щоб це відбулося.

Я за те, щоб таке відбувалося поступово, хоча би протягом двох років, але на добровільних засадах. Тобто, треба показати людям переваги, як воно буде. А щоб  це зробити, найперше треба збудувати нормальну дорогу і щоб людина, яка живе в трьох кілометрах від сусіднього великого села мала можливість туди доїхати, щоб регулярно ходив транспорт.

А що стосовно децентралізації, такої модної на сьогодні, Ви можете сказати?

– Децентралізація в межах держави має для Тернопільщини двояке значення. Чому? Якщо би нас посадити зараз в умови, що ми живемо на зібрані в області «податки», то без дотацій держави буде дуже важко, адже виробництва, надходжень від нього у нас надзвичайно мало. Разом із тим, все ж таки важливо, щоб бюджет формувався не зверху, а знизу, на місцях, адже в районах, селищах люди знають, які в них потреби. Зрозуміло, що хтось може написати й величезну суму. Але все тут би вирішувалось. Головне, щоби бюджетні пропозиції ішли знизу, а не контрольовано з Києва надходила загальна сума: на область – така, на район – така, на село – така. Треба, щоб кошти йшли централізовано на певну громаду. А не щоб виглядало так: сьогодні я зекономив півтора мільйони гривень, а на наступний рік до бюджету мені цієї суми дотацій не додали, і я як ходив голий-босий, так і ходжу.

Зараз за цією реформою залишають селу екологічний податок, за надра. Але хто в нас надра видобуває, який екологічний податок!? Де є завод переробний, то там ще можна мати певні кошти, але не у нас. Однак до децентралізації таки треба йти! Регіон, як і людина, більш незалежний тоді, коли він фінансово незалежний. Тому потрібно зацікавити місцеві громади у залученні інвестицій.

Невже наша Тернопільщина настільки інвестиційно приваблива?

– Як голова райради не раз привозив інвесторів з-за кордону, які готові були працювати, будувати, розвивати сільське господарство. І все впиралося в дороги. Один із таких яскравих прикладів: йшлося про будівництво свинокомплексу. Все було готово, – ділянка, документи. Інвестор приїхав на місце, подивився, подумав: «Я – каже мені, – приїду до вас років через п’ять, коли буде нормальна дорога. Бо якщо вкладу п’ятдесят мільйонів у будівництво свинокомплексу, а тоді ще двісті мільйонів, щоб дорогу до нього зробити, то досить накладно виходить».

Всім зрозуміло, що там, де немає нормальних транспортних шляхів, не тільки автомобільних, а й залізниці, перспектив для інвесторів мало. От якби взяти ті кошти, які акумулюються в державному бюджеті з транспортного податку, за приблизними підрахунками – це 60-70 мільярдів гривень на рік, тоді можна було б про щось говорити. Якщо минулого року ми використали більше 15 мільярдів на дороги, то питання, а де решта 50? У тих «КАМАЗах», що вивозились? І що маємо на 2014 рік, хто знає, де ті гроші?! Паливо виросло, акциз виріс, кошти кудись ідуть. Нікому про них невідомо, а дороги, як і були запущеними, так і є.

Який конкретний вихід із ситуації Ви пропонуєте?

– Працюючи в органах місцевого самоврядування завжди шукав шляхи, як зробити, а не причини, як не зробити. Тому, маючи напрацювання і бачення, які мені вже вдалося втілити в Козівському районі, міг би це пропонувати як на весь округ, так і на всю державу. Адже неважливо, які кошти шукати, – інвестора чи міжнародні фонди.

Розумію, що зараз багато різних кандидатів рвуть на собі сорочку, мовляв, який я патріот. Ми всі патріоти тут, на Україні. Але потрібно бути патріотом свого села, свого району, своєї області. Треба на місці робити все для того, щоб «тут» було добре. Ідея патерналізму, яка в нас існувала постійно, що прийде добрий батько: Ющенко – для «західників», чи Янукович – для «східняків», чи Тимошенко, чи тепер Порошенко, і все вирішить, – це ілюзія. Поки ми разом, знизу, не почнемо Україну розбудовувати, «толку» не буде. І я думаю, що якщо би мене обрали і громада мені би довірила, то, маючи певний досвід і знаючи основні речі, я зміг би їх вирішувати. Бо якщо буде порядок «тут», на місці, то буде і «там», в державі.

 

Розмовляла Олена Лайко, Тернопільська липа

Коментування вимкнено до запису “Петро Репела: Поки разом, знизу, не почнемо Україну будувати, «толку» не буде”

  1. Віка коментує:

    Говорили балакали, сіли і заплакали.
    А чому всі мовчать про то що Репела включає адмінресурс і примушує працівників різних підприємств голосувати за нього? Чого ніхто не пише як члени виборчого штабу Репели зривають чужі агітаційні матеріали, заклеюють їх, витягають зі скриньок газети? Такий весь правильний, а рильце в пушку.

  2. Соловей коментує:

    Я був прихильником Репели, і навіть збирався віддати свій голос за нього, поки він на телебаченні в прямому ефірі не сказав, що Майдан винен в тому, що ми втратили Крим, Донецьк, Луганськ, що зараз в країні економічна криза і війна. Мені це було неприємно почути, бо відгаратав я в Києві з 3 грудня по 6 березня, і боровся, і кулі свистіли, і хлопці в мене на руках вмирали. А де був той Репела, щоб робити такі дибільні висновки. Соромно йому має бути, бо хлопці з Небесної Сотні дивляться на нього з неба. А Репела має розуміти, що такі вислови навпаки людей налаштують проти нього, то де його клепка?

  3. Ігор коментує:

    кожен повинен почати зміни з себе, оприділити пріоритети, цілі в житті, не давати хабарі починаючи з садочка закінчуючи десь в судах чи адміністративних інституціях. чітко притримуватися їх, тоді і можна говорити про зміни системи, що процвітає у владних кабінетах. підтримую Репелу!