Роксана Вікалюк: Тернопіль – місто, яке є для мене найріднішим на світі

_DSC6029-1Так буває у житті: можна вчитися з людиною в одній школі, жити деякий час в сусідніх під’їздах, згодом, перетнувшись якось у місті, дізнатись, що вона вступила до музичного училища, за пару років почути від спільних знайомих, що поїхала до Польщі вчитись співати джаз, а потім, зустрівшись випадково в одній з кав’ярень Тернополя, зрозуміти, що це таки вона – Роксана Вікалюк, і почати розмовляти так щиро й невимушено, наче остання наша бесіда відбулася двадцять днів, а не двадцять років тому… Співачка, піаністка, акторка – ось що про неї можна прочитати в Інтернеті.

_DSC9414 2_2

Фото: Вольфрам ДЕР Спира

Поспілкувавшись з Роксаною «вживу», вже за кілька хвилин яскраво усвідомлюєш, що все це правда: вона – мисткиня європейського рівня, людина, яка здобула велетенський досвід музики, сцени, спілкування і просто життя. Однак, незважаючи на всі легко чи то важкою працею отримані знання, Рокса, як звикли називати її друзі, і далі залишилася такою ж відвертою, відкритою для людей і усього нового, жвавою, емоційною, вразливою, як і колись. Просто час розставив деякі акценти, відділив головне від другорядного і примусив зробити певні висновки… Отож, про музику, життя, проекти та концерти, сцену, джаз і досвід, Тернопіль і плани – співачка Роксана Вікалюк ексклюзивно для «Тернопільської липи».

– Роксано, щоб почати, очевидно, з найголовнішого, розкажи, що ти зараз твориш, які ідеї втілюєш?

2011-11-24-etniczne-jk-49

Фото: Марек Слівовскі

– Почну спочатку. Займалась класичним фортепіано. Потім мене повністю поглинув джаз, спів. Далі – поглиблювала знання на колосальну тему джазової композиції та аранжації. Одночасно виникло серйозне зацікавлення електронною музикою. Потім… Виступала з циганами, вчилась співати романси, після чого потрапила в Театр як співаюча актриса та композитор. Видала кілька платівок, співпрацювала з різними, видатними у менш чи більш визнаному плані творчими Силами, в різноманітних конфігураціях. Так триває й надалі. Все вище описане, – наче коралі на нитці, що її можна назвати Життям, – знаходиться поряд. Я ж перебуваю у постійних пошуках…

Зараз – під впливом свіжої теми. Йдеться про поезію Ярослава Павуляка – нашого земляка, тернопільського поета з Настасова. Він, на жаль, помер кілька років тому, але я мала щастя бути знайомою з ним особисто. Поезія Митця надихнула мене вперше років із десять тому, потім була велика перерва, і зараз я повернулась ще раз до його творчості. Наприкінці квітня в Тернополі під час фестивалю «Джура-фест» відбулась репрезентація збірки віршів Ярослава Павуляка «Дороги додому», яка стала останнім посмертним виданням його творів. А я мала незабутню приємність «рвонути» з Варшави сюди й виступити на вечорі пам’яті із оспіваною поезією Ярослава. Це послужило, образно кажучи, рушійною силою, і зараз в мене «росте» нова програма, солідно заінспірована віршами.

– Вірші, спів… Що ще? Як ти все це поєднуєш в цій програмі, в якій формі втілюєш?

Berlin

Фото:Марек Слівовскі

– Співаю, пишу музику, аранжую, крім того – піаністка, електроністка (інспірація – Берлінська Школа електронної музики), акторка. Це – знаряддя. Далі – натхнення, що переростає в необхідність творчості. А надихає мене сам Світ навколишній. Однак здебільшого черпаю зі слов’янського фольклору та фольклору Близького Сходу. А завдяки впливу джазу і електроніки, композиції набувають специфічного виміру… Якщо додати до описаного вище Театр, із пантомімою в тому числі (до речі, це найновіше моє захоплення), тоді програма, яку виношу на сцену, набуває своєрідної форми музичного моно-спектаклю, дійства. Таким є й моє життя, і я ділюся з публікою тим повітрям, яким дихаю сама… У такий спосіб збираюся «прожити» й власний творчий вечір, який відбудеться у Тернополі, в обласному драматичному театрі, 29 листопада.

– Твій концерт у Тернополі?! Це неймовірна новина! Востаннє ти виступала тут, здається, років із десять тому.

– Справді, це буде другий мій виступ в драмтеатрі після концерту з гуртом «MIZRAH».

– І що побачать твої глядачі цього разу? Чим здивуєш публіку знову?

DSC04736_2_3

Фото Олександра Данилишина

– Дивувати наразі не планувала. Буду розповідати, показувати, ділитись, «ламати» форму, базуючись на контрастах, адже у мене все життя на контрастах! Взагалі, контраст – основна рушійна творча сила для мене. Я це відчувала завжди, але усвідомила не так давно. Двадцять років уже на сцені, і от таке резюме… Хоча, мабуть, в цьому сенсі я не оригінальна – кожному з нас щось важливе приходить у строк, і воно саме мені якось «підсумувалося». Просто це помітила, вловила той момент, коли стільки всього зібралось в житті, адже так багато зроблено, тобто, вже конкретний етап пройшла. Та творчий процес не знає меж.

– Під час свого творчого вечору ти будеш одна на сцені?

– У програмі, яку привезу в Тернопіль, буду на сцені одна. Хоча, якщо говорити точніше, – наодинці з публікою. Тут теж цікава річ, бо часом контакт з публікою виникає зразу, а часом – ні. Тоді й настає момент своєрідної співпраці в контексті артист-глядач. Це – тонкий процес. Тобто, як би ти наперед не готувався, розумієш, що можеш все радикально змінити на сцені, оскільки найголовнішим для артиста є не показати своє і піти, а контакт із публікою. Ми ж, погодься, не для себе «в стіл» пишемо, а працюємо для глядачів.

– А вже знайшла назву для цієї програми?

IMG_13

Фото: Вольфрам ДЕР Спира

– Так. Це буде «Дійство».

– Скільки разів вже показувала програму на публіці?

– Саму цю програму, такою, як вона є, я показувала буквально кілька разів, але майже кожна з її складових відшліфовувалась впродовж багатьох років.

– Як далі плануєш бути з усім цим, що робитимеш, як «просуватимеш»?

IMG_4787

Фото: Мірослава Лукашек

– Звісно, потрібні віра й професійна підтримка з боку відповідних людей. Та, насамперед, почати треба із себе: чистота ідеї, відповідальність за кожен звук і рух, покірність і непокірність там, де потрібно, – все це дає відчуття, що ти на власній життєвій стежці. Відчуття, що ти – чесний перед собою, й сприяє вірі в успіх. Віра, в свою чергу, дає силу, а звідси з’являються й ідеї – куди, як далі і в якому масштабі діяти. До речі, як на мене, головне – почуття творчої самореалізованості, незалежно від форми. А тоді «натрапляєш» на сприяючі обставини: починають з’являтися відповідні особи, ситуації… Приходить, в решті-решт, фінансовий успіх. Скажу коротко, – підтримку описаного плану вже починаю відчувати, отож, подивимося, як воно буде.

Зрозуміло, що в Тернополі такі речі повинні «пройти» на «ура», знайти розуміння у глядача. А як така програма сприйматиметься людьми за кордоном, коли присутні в залі не розумітимуть текст поезій?

– Дай Бог… Що ж до «закордону», дві думки проходить – одна духовного плану, тобто, якщо ти йдеш згідно з покликом власної натури: у згоді із собою живеш і робиш речі у згоді із собою, тоді надходить й «відгук». З іншого боку, є певні реалії, наприклад, виглядає на те, що кожна країна має свої правила. От, якщо хочеш вийти в світ, то найчастіше доводиться зустрічатись із фактом необхідності виконання твору англійською. До речі, якщо мова про, скажімо, українську пісню, то виконання її англійською зі збереженням українського народного колориту – таки виклик! Англійська мова панує загалом, з деякими винятками. Якщо ж говорити про Європу, здебільшого про Польщу, де я прожила вже понад двадцять років, там все-таки важливо, щоб був присутній сильний польський елемент. І якщо я буду робити подібну програму в Польщі, базуючи її на контрастах, зберігаючи сам принцип творчого висловлювання, треба бути свідомою того, що такий елемент має проявитись чи то в плані експонування історичної події, чи щось інше, і польська мова десь обов’язково має прозвучати. Це необхідно. У Польщі люди дуже цінують свою культуру, і хочуть хоча б загалом розуміти, що відбувається на сцені. До слова, у Німеччині також.

– Але ж вірші саме польською можна перекласти – все-таки слов’янська мова, близька

– Звичайно, можна. Якими методами, знаряддями користуватися, щоб донести свій задум до польської публіки, то вже, в принципі, особиста справа, – як завгодно. Там можливо все, оскільки немає певних чітких норм. Виняток – світ шоу-бізнесу.

– А як ти взагалі почуваєш себе в Польщі: як людина закордоном чи та, якій комфортно жити «за кордоном»?

– Мені комфортно. Я давно пройшла тему самоідентифікації, абсолютно чітко з’ясувавши для себе, хто я, що я і звідки. Я виросла в такій сім’ї, де в нас не тільки українське коріння, і я чітко знаю, з чого «складаюся». Тому тепер мені легко бути космополіткою. Я собі на це «заробила», цього досягла, пройшовши через усі етапи, що до сьогоднішнього дня вимагало життя. І зараз не повертаюсь до цих питань. Я не мушу собі нагадувати, хто я, і мені у цьому плані легко живеться на світі. Для мене дуже важливо, щоб те, що роблю, подобалося слухачам. А якщо буде позитивне сприйняття, то зовсім не важливо, в якій точці географічній це відбувається. Де б і якою б мовою я не творила, відчуваю себе у власному тілі.

– А як же джаз, Роксано?

Roksana

Фото: Анджей Русек

– В мені. Але – по-порядку. Як співачка я справді починала з джазу. Можу сказати, що, як мінімум, непогано знаю джаз. Професійно зглиблювала його таїни впродовж десяти років, і мене й досі часом називають джазовою співачкою з Польщі. Раніше такий підхід з боку журналістів дивував, – це було тоді, коли мені здавалося, що я відійшла від джазу. Однак виявилось, що джаз не відійшов від мене. Бо й не міг. Прийшла свідомість, що «у джаз ніколи не грала». Це – стиль життя. Його сутність й надалі впливає на все, що роблю. Отже, коли я сама не помічала, то критики зауважували, що, мовляв, там і там Роксана «джазує». От, скажімо, новий виток, «Павуляківський», де оспівування віршів базується на мінімалізмі, схожому на нордичний джаз. Який він? Спокійний, просторий, у ньому важливу роль відіграють паузи. Я дуже люблю стиль Cool, а те, що виконую, можна було б назвати Cold. Здебільшого – фортепіано й спів. І от у мене зараз такий абсолютно прозорий іде настрій, й не виключаю виступи зі стисло «Павуляківською» – Cold тематикою. Але то вже зовсім окрема тема. Хоча 29 листопада в Тернополі кілька таких творів знайдуть власне місце у «Дійстві».

– За той час, відколи ти поїхала з дому, за ті двадцять років, який найважливіший суто життєвий досвід здобула?

– Перше, що приходить до голови, – зміцніла: фізично, морально, психічно, але насамперед, – в духовному плані. Я усвідомила: треба жити з Богом у собі, відкривати Його в собі і розуміти, що цей процес – нескінченний.

Наступна річ, що, знову ж таки, з духовності виходить, – покірність, якої мені ще бракує. Покірливість – це те святе почуття, яке означає терплячість, вміння чекати, зберігаючи внутрішній позитив, а не відчуваючи себе при цьому, скажімо, приниженим. Часом тобі відмовляють, і вже з’являється це нехороше, «червиве» почуття. Ні! Якщо ти на своєму місці, якщо всередині все в порядку, значить не повинно бути відчуття приниження. А якщо є, значить в тебе ще багато роботи над собою. Думаю, що найголовніший здобуток у мене, – той рівень духовності, що я осягнула. Це одне з моїх найсерйозніших надбань, бо все решта виходить із нього, насправді.

Ти зараз в основному живеш в Польщі чи знову – людина світу?

– Польща, Німеччина, Україна – це три «кити», три основні місця, де я перебуваю. Крім цього, багато подорожую. Побувала нещодавно в Росії – в Алтайському краї, де втілювався творчий проект, в якому я була і співачкою, і режисером, і освітлювачем…

Буквально кілька днів тому мала виступ у Києві, до речі, надзвичайно теплий, щирий, із повним розумінням та сприйняттям публікою. Це був фестиваль єврейської культури «Блукаючі зірки», – мій виступ у дуеті з акторкою Варшaвського Єврейського Театру Монікою Хжонстовською, з музичною виставою «Taki jeden dzień…». Потім були зйомки програми Марії Бурмаки «Музика для дорослих» на телеканалі TVі, яка вийде в ефір 5 листопада. А 9-10 листопада в Німеччині матиму виступ в дуеті «Moon&Melody» з Вольфрамом Спирою – підводний концерт.

А от про це, будь-ласка, докладніше, і розпочни з Вольфа, якщо не секрет, звичайно…

– Вольфрам Дер Спира – послідовник Берлінської Школи електронної музики, принципи якої розвинув, а далі пішов в експеримент і почав створювати щось на зразок власної школи. Педагог, винахідник… Абсолютно унікальна особистість. Надіємось, що колись разом заграємо концерт у Тернополі. А й зараз, під час мого концерту, наш дует залишиться дуетом, але… у дещо іншому виразі.

До речі, в Англії нещодавно була виставка винаходів Вольфрама, зокрема, демонстрував «звуковий» стіл. У Вольфа, взагалі, столи говорять, ліжка співають, крісла видають усілякі звуки… А щодо підводного концерту, то ми вже мали такий досвід: ми виступаємо в приміщенні, щось на зразок великого салону SPA, де у стінки басейнів, під водою вмонтовано динаміки, через які лунає музика. А ми собі граємо. А слухачі лежать занурені у воді..

– Як же ви взагалі знайшлися такі творчі неординарні особистості?

– Просто притягнулися такі подібні, – дозріло щось у часі для цього. Якось поїхала на концерт в Хожув – це був фестиваль електронної музики. Я там представляла Україну, а Вольфрам був запрошений з Німеччини. Ми чули одне про одного років п’ять перед тим: у нас був один і той самий видавець з Варшави, який спочатку видав Вольфові платівку, а наступного року – мені. І так він нас заочно познайомив. А потім ми раптом зустрілися, і все! Так триває вже чотири роки, – і виступаємо разом, і творимо, і вчимося одне від одного, і гасаємо світом.

– За ті двадцять років, що ти поїхала з Тернополя, як, на твою думку, змінилося місто?

– Тернопіль дуже сильно змінився. І перш за все, стає європейським містом. Нещодавно я прочитала у «Post-Поступі», як Андрухович звірився, що любить Франківськ, бо там вже дедалі менше хамства. Так от, я із задоволенням передам вітання шановному Юрію Андруховичу, поділившись подібними відчуттями, але стосовно Тернополя. А ще бачу, що тернопільська молодь – це явище, яке сповнює надією. Можу сказати, що культурний рівень Тернополя масштабно зростає. Звичайно, є моменти, з якими не погоджуєшся, але це вже не так суттєво. Загалом, дуже позитивно сприймаю Тернопіль. Насправді, на світі існує немало місць, де по-домашньому себе почуваю. Але Тернопіль – місто, яке є для мене найріднішим на світі. Я дуже люблю своє місто, щаслива сюди повертатися, адже тут я себе почуваю насправді вдома.

– Дякую за розмову і до зустрічі 29 листопада на концерті Роксани Вікалюк в Тернополі!

 

Олена Лайко, «Тернопільська липа»

 

P.S. Докладно про Роксану Вікалюк – на сайті roksana.com.pl

Концерти:

16.10 – Київ, фестиваль єврейської культури “Блукаючі зірки”, виступ в дуеті з акторкою варшaвського Єврейського Театру Монікою Хжонстовською з музичною виставою “Taki jeden dzień…” Лінк до вистави: http://www.youtube.com/watch?v=80uTjKPgy6s

9-10.11 – Німеччина, Бад Зульца, виступ в дуеті “Moon&Melody” з Вольфрамом Спирою, підводний концерт.

 listn.to/MoonMelodysoundcloud.com/moonandmelody

15-16-17.11 – Варшава, Єврейський Театр, вистава “Ах, Одеса-мама…”

http://www.teatr-zydowski.art.pl/spektakl/ach-odessa-mama

29.11 – Тернопіль “Дійство”, концерт до 20-річчя сценічної діяльності http://www.youtube.com/watch?v=d5tj2KDKMGs

Фото 1: Марек Слівовскі


Коментарі закриті.