Щаслива амнезія історії. Блог Лілії Введенської

Забувати – це також добре. Це природня опція мозку. Інколи вмикається у найнепотрібніший момент, однак рятує від стресу, дозволяє рухатися вперед.

Однак зусібіч – «ви повинні берегти у пам’яті». Пам’ятати – священний обов’язок українця, якщо він не хоче все життя носити клеймо манкурта.

Якби спогади була матеріальними чи схотіли б ви носити цей тягар з собою повсюдно? Якби початок кожної війни, що залишила фатальний відтиск у нашому минулому (тридцятилітня, лівонська, третя російсько-турецька війна…) ставав чорним днем у сучасному календарі?

Нації теж мають свою історичну пам’ять. Наше пройдешнє – як низка епітафій. Українська історія-мартирологія майорить траурними стрічками жалобних подій: голодоморів, Крут, дипломатичних поразок, скорбот… Національний мазохізм, за Юрієм Винничуком, вже вкоренився практично генетично у побутову звичку прибіднятися, бідкатися і скаржитися, скиглити й нарікати.

Більше семи десятків літ тому найдовший день року перетворився у найдовший жах для країн, народів, окремих доль…  22 червня – День скорботи і вшанування жертв війни. День встановлено в Україні 2000 року «…з метою всенародного вшанування пам’яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, їх подвигу та жертовності … на підтримку ініціативи громадських організацій ветеранів війни, праці, Збройних Сил і жертв нацистських переслідувань…». Одна річ, якби жалоба залишилася на папері – в книгах і підручниках з історії, в офіційних документах… Але – ні! Ввели з 2000 року, але ніколи особливо не відзначався. Два роки тому депутати Верховної Ради своїм рішенням запровадили обов’язкову хвилину мовчання.

Пам’ятати – потрібно. Не треба жити минулим. Тому для багатьох залишається незрозумілим, для чого взагалі відзначати початок війни? Адже ми пригадуємо трагічні моменти і полеглих в урочистостях до Днів визволення окремих міст, до Дня перемоги у Другій світовій… Тільки  сьогодні вона не закінчилася, а ведеться на «мнемозіниних» полях. Для чималої когорти молодих людей взагалі незрозуміло, для чого відзначати день початку війни.

У Тернополі покладають квіти на Микулинецькому кладовищі, у Львові – «свободівці» знову з комуністами побилися за червоний прапор, нардеп від КПУ Сергій Топалов у Сімферополі накинувся на міліціонера через портрет Йосипа Сталіна…

З минулим треба миритися. Доводити історичну справедливість – все одно що воювати з вітряками. Легка амнезія була б для нас хорошими ліками. Як в Іспанії, де громадянська війна 1936–1939 рр. залишила сотні тисяч могил франкістів та республіканців, і залишила б розколоту країну і розколоту свідомість, якби не однаковий напис на всіх тих могилах: «вони загинули за Іспанію». В Югославії було іще гарячіше. Четники, усташі, регулярні війська, народно-визвольна армія Тіто, радянська червоно-зіркова армада, фашисти і німецькі військові… Політика пам’яті Броз Тіто була політикою забуття, творенням міфу про єдність братніх народів. Інакше як можна було десятиліттями стримувати той запал у «пороховій бочці» Балкан?

Українцям треба вчитися пробачати образи, забувати скорботи, забувати…

Лілія Введенська

 

Коментування вимкнено до запису “Щаслива амнезія історії. Блог Лілії Введенської”

  1. читач коментує:

    щось аж дуже віддає Ренаном (Е. Ренан “Що таке нація”)!! як на мене це не думки автора, а просто переспів старої пісні на новий лад….!!!!!!!
    Автор, ви наводите факти стосовно Югославії, але не слід забувати, що політика забуття там була ефективною поки жив Тіто. Після його смерті країна розвалилася і почався затяжний період війн. Напруга на теренах колишньої Югославії не вщухає і досі.
    А якщо забути свою історію, то на чому ж розбудовувати державу?????? На “правильній історії”, яку нам будуть навязувати сусіди чи то навіть наші державні мужі (якщо їх можна так назвати)????
    Ви кажете “з минулим треба миритися”. Так треба, бо його вже не зміниш…але його не треба забувати…ми ж не тварини якісь, щоб жити і памятати тільки один день (за Ф.Ніцше).
    Знову ж таки фраза: “Українцям треба вчитися пробачати образи, забувати скорботи, забувати…”. Та ми всю свою історію тільки те й робили, що пробачали…а по нас топчуться як хочуть і по сьогодні(( Інколи складається враження, що якщо ти говориш українською, в своїй – українській державі, то тебе автоматично зараховують до фашистів, нацистів і мало не найближчих соратників Гітлера…
    А чи забули свою історію поляки, американці, англійці????? Звичайно що ні!! Вони її творять самобутньою, незалежно від думки Росії, Німеччини чи ще когось… У них, як і в нас, свої герої та антигерої. Тому потрібно памятати свою історію, в жодному разі її не забувати, не втрачати минулого, коли мільйони людей загинули за мирне сьогодення.

    • Лілія коментує:

      Можете вважати це адаптованою версією Ренана для інтернет-аудиторії, хоча авторка не опиралася прямо на його працю.
      Сперечаєтеся про досвід Югославії – а досвід Іспанії “проігнорували”.
      Ми не пробачали всю історію, ми прогиналися і погоджувалися. Пробачати – прерогатива сильних.

      Скажіть, а хіба немає позитиву у тому забутті, що зараз проривається у польсько-українських стосунках? Чи ми маємо їм згадувати криваву війну з батьком Хмелем? Напевно, час так само вчинить із Бандерою та Пілсудським… зітре.

      От власне, що зі своєї історії ми знаємо героїв та антигероїв, а от як жили мільйони людей, що гинули, гинули і гинули за мирне сьогодення – залишається маловідомою сторінкою історії.

  2. читач коментує:

    А що Іспанія???? там ситуація теж своєрідна: після закінчення громадянської війни і справді проводилася політика умиротворення всередині країни…але ж яку велику роль в цьому відіграла особа Ф. Франко…А сучасна ситуація??? Варто згадати тільки басків…!!

    “погоджувалися”??? як це ми погодилися із трьома голодоморами??????????????????????????????????????????

    В мене складається враження, що автор зробив висновок, що я намагаюся проголоситти мало не війну всім країнам до складу яких свого часу входили українські землі….в жодному разі. треба вести діалог, співпрацювати, розвивати партнерство і т. д. Але ж це не означає, що з метою встановлення хороших відносин з тою ж Польщею наша історія повинна бути написана так як вони (поляки)це бачать……! “Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда”(Ф.Ніцше.

    Якось суперечать одне одному ваші висловлювання:
    1. “Українцям треба вчитися пробачати образи, забувати скорботи, забувати…”
    і
    2. “От власне, що зі своєї історії ми знаємо героїв та антигероїв, а от як жили мільйони людей, що гинули, гинули і гинули за мирне сьогодення – залишається маловідомою сторінкою історії.”
    З одного боку Ви кажете, що треба забувати, а з іншого висловлюєте співчуття з приводу того, що ми забули….!!! Але ж про кожну окрему людину не напишеш монографію))))