Володимир Лех. Той, що створює позитивний імідж Верховної Ради

LexВолодимир Лех став головним редактором телеканалу “Рада” у 25 років. Для, журналіста, який починав свій професійний шлях на Тернопільських телеканалах ТТБ та TV- 4, – це дуже успішний ріст в такому віці. Тим більше дивує, чому молодий журналіст вирішив працювати на відверто консервативному, вузько спеціалізованому ресурсі. З розмови стає зрозуміло, що він не є прихильником дешевих і гучних скандалів чи сенсацій. Взагалі підкуповує його стриманість і доброзичливість.

Якщо шукати якісь характерні риси саме українського журналіста, то в Леха можна відзначити велике терпіння і позитивну налаштованість на те, що відбувається в Україні. Очевидно, це один з випадків, коли говорячи про патріотизм і любов до своєї країни не б’ють себе в груди, не рвуть на собі сорочку, а кожного дня впевнено йдуть цим шляхом. В них любов до країни живе і не гасне. Її не треба здобувати. І немає потреби її доводити. Вона в них просто є.

Володимир у досить стриманій формі вміє говорити різкі речі так, що співрозмовник їх “ковтає” і лише згодом до нього “доходить”, що розмова була не такою вже й милою, а співбесідник, не просто добра усміхнена людина, а твердий українець з чіткими переконаннями.

Сучасна журналістика весь час хоче нас здивувати якимись скандальними речами. Вона поспішає це робити, аби не втратити аудиторію. Бракує справжності, а не маніпуляцій, бо саме «маніпулятивним» шляхом журналісти розтринькують ту вичерпну довіру суспільства. А потім на те ж суспільство й ображаються. Так от Лех не спішить. Може тому й працює вже п’ять років на такому далеко не мобільному, не скандальному і не надто популярному телеканалі.

Кожна професія накладає відбиток на людину. Як змінила тебе журналістика, або яким тебе зробила? Ким би ти міг бути ще, як не журналістом?

Напевно, ніким іншим не міг би бути. Поки що я себе не бачу ніде, окрім журналістики. Хоча розумію, що це невдячна справа. Зараз журналістика така: якщо ти потрапив у якийсь проект, виграв грант, то за це й тримаєшся. Так само і з рейтинговими шоу, розкрученими на тому чи іншому каналі, – тоді можеш заробити на квартири-машини. От таким є теперішній журналістський успіх. А якщо працювати грамотно, віддано, чесно, то на журналістиці не заробиш. І якщо ти не купишся чи не продасишся, то так все життя можна пропрацювати на одному рівні. 

Що тебе тримає в «Раді»?

У мене іноді виникають думки, що журналістика трохи не чоловіча професія. У нас, до прикладу, переважно жіночий колектив. Так, до речі, було і в Тернополі: в багатьох випадках працюють жінки самодостатніх чоловіків, які ходять на телебачення, щоб не сидіти вдома, і бути такими собі місцевими «зірочками». В Києві аналогічна ситуація. Для більшості жінок, які працюють в творчій частині колективу, робота – це скоріше хобі. Старші люди тримаються в нашому колективі тому, що це державна робота, престижно мати в трудовій книжці такий запис, добре з такої установи піти на пенсію. А для молодих кадрів, які до нас прийшли, це, очевидно, тимчасова робота. Не можу сказати, що і я тут працюю з розумінням, що це – назавжди. Але мені дуже подобається телебачення, і я не можу до нього байдуже ставитися.

Зараз мене менше в кадрі. Як головний редактор каналу більше займаюся організацією творчого процесу: розподіляю завдання, аналізую сюжети, слідкую за збалансованістю подачі матеріалів. Саме збалансованість думок на нашому телеканалі дуже важлива. Адже Верховна Рада – це 450 депутатів, і не може бути так, що ти надаєш перевагу якійсь стороні, ігноруючи другу. Ти не можеш бути проти влади, чи проти опозиції. Це зразу помітять і будуть скандали. Як на мене, то на телеканалі Рада новини найбільш збалансовані. Адже якщо ми, наприклад, покажемо в сюжеті когось із керівництва провладних фракцій, а не дамо слово опозиції, то може бути скандал. Тому щоденні студійні ефіри ми розподіляємо рівномірно між фракціями. Навіть виходить, що опозиції дістається більше часу, бо в ній три фракції і вона частенько активніша. Ми зобов’язані показувати всі брифінги у Верховній Раді. Як правило, комуністи дуже рідко виходять на них, від Партії Регіонів висловлюється вбільшості один Єфремов. А від опозиції виступають Кличко, Тягнибок, Яценюк. Ще депутати від опозиції записуються на коментарі подій в регіонах: наприклад, тернопільські депутати Головко, Сиротюк, Кайда – коментували ситуацію з виборами у Тернополі.

Як вплинуло на тебе журналістське ремесло?

Мені здається, я реально став дивитися на речі. Журналістика додала життєвого досвіду: ти все читаєш, бачиш на власні очі і робиш висновки. Тепер мене важко здивувати. Журналістика загартовує. Я не сміюся з “95 кварталу”. Кажуть “хто в Раді працює, той в цирку не сміється”. На початку роботи я переймався тими сварками, бійками, але потім якось після чергової такої сутички зайшов у буфет, а там ті ж самі депутати, які сварилися, сидять за одним столом. Тоді я зрозумів, що не можна щиро перейматися діями політиків, бо це все гра. Вони дуже добре знають, що в них буде завтра, і що обіцятимуть післязавтра людям. От, наприклад, заблокували Верховну Раду – підходиш до когось із депутатів, і вони практично точно кажуть, коли ситуація зміниться.  Погано щось у соціально-економічній сфері, так зразу «вкидається» питання мови чи одностатевих стосунків. А наші люди у все вірять. Взагалі, питанням мови спекулюють ще з 2004 року. Його активізовують тепер чи не щороку: то під президентські вибори, то під парламентські. А вибори пройшли – все забули… Я розумію, що десь приватно можу поділяти чиїсь погляди більше, а в роботі потрібно дотримуватися збалансованості думок.

За ті роки, поки ти працюєш редактором телеканалу «Рада», змінився стиль каналу?

Я пишаюся тим, що в нас є новини. По житті я – інформаційник, тому в новинах «живу». Для мене важливі швидкість, оперативність, баланс думок. Коли прийшов на канал, «Рада» транслювала пленарні засідання, засідання комітетів, комісій. Була програма «Парламент», в якій наприкінці тижня представники різних фракцій розповідали, що вони цілий тиждень робили. Були спецрепортажі. Я прийшов у січні 2008 року, і вже перед літніми канікулами запропонував запустити новини. Ніхто в це не вірив. Адже на каналі «Рада» творчих працівників дуже мало: загальний штат десь 80 людей, а творча частина – це 13-15 людей, разом із директором. Правда, зараз працювати трохи легше, тому що чи не в кожного депутата є свій прес-секретар, типу журналіст, деякі мають і операторів. Тому вже не просять нас, як це було років чотири тому, поїхати і висвітлити якісь події. Нам часто надають готові матеріали через спеціальні канали FTP. Так само, до речі, працює прес-служба Президента. Наприклад, провів Президент зустріч, його оператори це відзняли, прес-служба поширила тексти, а відео виставляють на FTP. Так працює і Кабмін, і опозиція. Вважаю, що перевагою наших новин те, що ми не даємо інформацію, хто з ким побився у Верховній Раді. Хоча, багато телеканалів, які представлені в парламенті, чекають на шоу.

Ти бачиш роботу Верховної Ради по-іншому, ніж журналісти комерційних каналів?

Мабуть, у кожного своє завдання. Я розумію, що працюю на парламентському телеканалі, в інших журналістів – інші завдання. Багатьох з них мало цікавить, які закони були прийняті, що позитивного вони принесуть країні, а що негативного.

Хто формує редакційну політику телеканалу «Рада»? Чи впливає на неї голова Верховної Ради?

Ні, не впливає. Але наше головне завдання формулюється такою фразою: «Ми створюємо позитивний імідж Верховної Ради». Некоректні речі в програму новин не даємо. Наприклад, депутат не те щось сказав, когось обізвав. Для нас це не є ключовою новиною, як для інших телеканалів, оскільки такі речі – це в більшості випадків, як на мене, запланований піар чи емоції. Я вважаю, що не треба це ще раз показувати, адже в прямій трансляції засідання ВР воно і так було. Тоді в людей складається враження, що Веховна Рада – це місце, де можна когось обізвати, кулаками помахати.

Ти вважаєш, що можна зробити популярним телебачення, не використовуючи скандальних прийомів?

Сьогодні такому каналу, як наш, вийти на лідерські позиції нереально, адже широкому колу людей така поміркована подача не цікава. Так, я знаю, що канал специфічний. Але його дивляться розумні люди. Це й усі адміністрації, усі депутати, експертні середовища і глядачі, які цікавляться політикою, вбільшості це пенсіонери. В нас немає шоу, в нас інформація з перших вуст і від перших осіб, а люди самостійно роблять висновки.

Чому ви не ведете трансляцію із зали засідань, коли відбувається блокування трибуни ВР?

Ми тримаємо картинку на заставці, доки до залу не зайде голова Верховної Ради.

За постановою ВР ми зобов’язані транслювати роботу народних депутатів – обговорення законопроектів, їх прийняття, і коли є головуючий в залі. А блокування – це не робота. В новинах ми показуємо, що йде блокування. Також робимо «прямі включення» з кулуарів, в яких теж розповідаємо про те, що сесійна зала заблокована. Коментарі дають учасники конфлікту з різних сторін.

Ваші новини і новини інших телеканалів значно відрізняються.

Ми розуміємо, що є державним каналом, тому в нас пріоритет, що робили цього дня народні депутати, Президент, Уряд. Висвітлюємо економічні події, культурні, спортивні. Новин про те, що вбили, вкрали, повісили, спалили, – не даємо. І це насамперед, моя принципова позиція!

Часом, справді, оперативно почерпнути інформацію можна лише з тих коментарів, які ви робите в кулуарах Верховної Ради. Ці сюжети часто обговорюють у Фейсбуку і відмічають, що запитання ваших журналістів не гострі, а зручні для депутатів. Чому ви дотримуєтеся такого стилю?

Можливо, таке і десь частково присутнє. Мені здається, що тут спрацьовує певна самоцензура кожного журналіста. Але часто, головне, потримати мікрофон двом депутатам-опонентам і все стане зрозуміло без запитань журналіста.

А ти уявляєш, як можна змінити якість вашого телеканалу?

Це відбудеться, коли буде хороша зарплата, тоді можна буде найняти хороших журналістів. Телеканал може не критикувати і не хвалити, але ставати цікавішим завдяки якості.

А чи немає в керівництва каналу, бажання зробити модерновіший канал? Адже більшість народних депутатів люди, які досягли чогось у житті, нажили немалі статки, мають значний досвід в різних сферах і вважають себе передовими людьми в цій країні. Їм не хочеться, щоб їх роботу висвітлював канал зовсім іншої якості?

Я думаю, що передбачити належне фінансування телеканалу для обранців є далеко не головним завданням. Ми державний телеканал, а доплати зі сторони заборонені. Колись давно навіть були розмови, для чого показувати засідання Верховної Ради. Хоча, якщо трансляцію засідань прикрити, то це вб’є канал.

Чому йдуть такі розмови?

Не знаю, кому це вигідно, але головна причина розмов мабуть, в тому, що не зручно перед виборцями, коли тих, чи інших критикують. Звичайно, легше було б, якби в зал зайшли 450 депутатів і стали без камер працювати. Думаю, що між ними була б зовсім інша розмова. Верховна Рада працювала б закрито – була б прес-служба при Верховній Раді з одним або двома журналістами, особистими операторами. Вона б і видавала матеріали. Але політики розуміють, що живуть в 21 столітті, що відкритість влади – це вимога демократії, і Європа цього б не зрозуміла. Це, мабуть, і є стимулом того, що канал існує в такому вигляді. Мені здається, був би розголос на цілий світ, якби «прикрили» канал Верховної Ради.

За час твоєї роботи це вже другий склад Верховної Ради. Чим відрізняються нинішні депутати від попередніх, на твою думку?

В теперішній Раді мені подобається те, що прийшли мажоритарники. Вони в більшості своїй відповідальні, навіть зобов’язані перед тими людьми, які їх обрали. Повертаючись до себе в округ, ти не сховаєшся – тебе побачать і спитають, що ти зробив. Принаймні, депутати говорять про це: з чим ми поїдемо до людей, що їм розкажемо? Звичайно, їх щойно обрали і наступні вибори будуть через чотири роки. Але якісь законопроекти все ж потрібно приймати! Кожен із них старається посприяти у виділенні грошей для свого регіону, щось відремонтувати.

А як ти оцінюєш наявність «Свободи» у теперішній Верховній Раді? Як їх діяльність виглядає зсередини Парламенту?

Мені важко говорити про їхній професіоналізм, бо нова Рада працює лише шість місяців. Хоча, насправді повноцінних пленарних засідань було дуже мало. Поки що законодавчі ініціативи стосуються більше політичних питань. Я б їх скоріше поки що схарактеризував, як таку групу депутатів, яка трохи збурила парламент. Прийшла нова кров, на яку ніби то дивляться з неповагою, бо мовляв, вони кричать, щось вигукують. Але насправді, мені здається, що їх бояться. Бо це прийшли в більшості своїй молоді хлопці, які в багатьох питаннях радикально налаштовані. Поки що мені імпонує, як вони дотримуються свого слова. Взяти хоча б їх вимогу виступати у сесійній залі українською мовою. Мені цікаво, доки вони протримаються? Бо я розумію, що так триматися важко. Адже це не діти в першому класі – це дорослі люди. І кожен раз російськомовний виступ кричати – «Українською!», не так легко дорослій поважній людині. Але вже три місяці кричать. Втім, чимало обранців з більшості теж пішли на принцип і виступають у Верховній Раді виключно російською. А ще мені помітно, що це скликання Верховної Ради дало старт майбутнім змінам. Я переконаний, що Рада має прийти до того стану, як колись – коли мажоритарники працювали на свої округи, на своїх виборців. Кожен депутат мав свій голос, який цінувався.

Зараз більшість має 226 голосів, але з «натяжкою». Трапляються дні, коли жодного закону не прийнято, хоча цілий день робочий. Опозиція часто не голосує принципово за владні закони – голосів «регіонів» не вистачає, а комуністи їх не у всіх питаннях  підтримують. Так само немає шансів прийняти опозиційні законопроекти. Хороші, потрібні закони є в обох сторін, але що одні, що другі йдуть на принцип і не голосують. З одного боку, погано, що в Парламенті немає більшості, але з іншого боку – є шанс перенародження. Зараз вже йде розмова про те, що вся Рада має бути обрана на мажоритарній основі.

Люди, які стали депутатами вперше, якось змінюються, отримавши мандат, – стають більш поважними, зверхніми, недоступними? Народний обранець це статус, який «тисне» на людину?

Існує певна надмета – стати народним депутатом. Однак, думаю, що пік популярності цього статусу вже проходить. Наступним кроком стане те, що бути народним депутатом   не буде модно! Переконаний, що час, коли можливо, ногою відкривали двері і говорили «Я – народний депутат» закінчується. Обранці все частіше бояться реакції людей. Про це свідчать ті ж сніжки, які в них кидали.

А сніжки це не спроба провокації?

Ні! Я думаю, що причина більше в тому, який контингент мітингувальників і якого «кольору» збирається  під Верховною Радою. Найстрашніше, що люди себе не стримують в подібних ситуаціях. Лише тому, що це були жінки, реакція мітингувальників була такою. А якби вийшов якийсь «одіозний» політик, очевидно, було б гірше. Насправді це страшно.

Ти вважаєш, що мажоритарники це прогресивна частина Верховної Ради. Але ж, з іншого боку, вони прийшли зі своїх округів, як феодали: мають там бізнес, розгалужену родину і друзів в структурах влади. І їм потрібен цей мандат, він для них є найвищим статусом, ознакою їх вищої влади. Вони стають такими собі «князьками» в своїх регіонах, з повністю оформленим офіційним титулом. З одного боку, вони наче й відстоюють інтереси регіону, але з іншого захищають власні інтереси саме в цьому регіоні.

Вони такі собі маленькі «гетьманчики», але це тимчасові явища. Все відбувається тому що депутатом поки що бути модно. Хоча, я вже говорив, що «модність» цього статусу поступово пропадає. З одного боку, може якісь дрібніші бізнесмени-депутати чимось собі й можуть посприяти, завдяки статусу. Я думаю, що через чотири, п’ять, нехай навіть десять років депутатом бути стане немодно. Перевернеться повага до цього статусу. В український Парламент прийдуть громадські активісти, правозахисники, регіональні лідери.

Як ти оцінюєш нових лідерів, які потрапили до Верховної Ради Кличка, Тягнибока, Яценюка?

Я маю певні симпатії до їхніх партій, але не можу сказати, що підтримую якусь одну з них. Та й вони не дотягують до справжніх лідерів. Частково якісь групи людей вони об’єднали. Тягнибок має певну групу підтримки, але своїми іноді радикальними закликами він не полонить значну частину суспільства. Лише завдяки національним ідеям на зразок «Україна – для українців», «Степан Бандера – наш герой» справжнім українським лідером не станеш. Потрібно мати і потужну соціально-економічну програму. Тягнибок, наразі, тримається на патріотизмі, і його аудиторія – жителі Західної України.

Яценюк для мене занадто самовпевнений і він той, який влився в готову партію, де його лідерство підтримують не всі. Хоча, можливо, має право бути впевненим у собі, адже багато чого досягнув: був і головою Верховної Ради, і міністром закордонних справ, і кандидатом у Президенти, а тепер є лідером опозиції.

Кличко і його партія – «темна конячка». Кличко – видатний спортсмен, але я поки що не чув жодного його сильного і потужного виступу. Він не володіє ораторським мистецтвом, а в нас електорат любить саме за ораторство. Але я розумію, що його успіх – це відсутність нового лідера, якого потребує суспільство, і Кличко взяв на себе цю роль. Народ зневірився в старих політиках, тому люди дали мандат довіри «Свободі» та Удару.

Яку роль у твоїй професійній долі відіграв Володимир Литвин? Яке враження залишилося в тебе від нього, як від голови Верховної Ради? Чи підтримуєте зараз контакти, адже ти робив з ним такі душевні інтервю…

Коли з Литвином був перший ефір, то я чесно, переживав. Але десь на десятій хвилині відчув полегшення, бо зрозумів, що він до мене нормально налаштований. Ми одне одного, як співрозмовники, добре відчували. У мене були з ним рекордні за часом п’ятничні інтерв’ю: по п’ятдесят хвилин, по годині. Ми говорили про все: політику, життя, футбол…

Це були прямі ефіри?

Ні, це були записи у ту ж таки п’ятницю близько 12:00 дня, а вже о 15:15 інтерв’ю йшло в ефір. Жодного разу нічого не вирізалося і не було побажань щодо запитань. З Володимиром Литвином працювалося комфортно. Я бачив його у багатьох ситуаціях «без камери», і він був водночас простим і розумним. Можна не підтримувати Литвина як політика, але людиною він є хорошою.

Порівняно з теперішнім головою Верховної Ради, яким спікером був Литвин?

Литвин, як спікер Верховної Ради був, наче «риба у воді». Я бачив такі ситуації, коли зігравала тільки «фішка Литвина»: він знав, кого треба заспокоїти, кому надати слово. Знав, коли треба зробити перерву, а часом і порушити Регламент. Він навіть про це зізнавався. Як би не було, але при ньому Парламент працював.

У вас склалися дружні стосунки?

Якоюсь мірою так. У нас були, і досі є, робочі дружні стосунки. Литвин звик до мене, як до журналіста, з яким часто працював. Думаю, що йому було зі мною комфортно, він знав, чого від мене можна чекати. Кілька разів бували у його батьків в селі і там він поводився дуже органічно. Саме там часто можна було почути різні історії про малого Володю Литвина.  У 2010 році перед виборами Президента ми писали в нього вдома інтерв’ю – таку собі Президентську програму. Була його мама. Вона – проста жінка, яку неможливо спеціально підготувати, що можна говорити, а чого ні. Вона розказувала, як син продав новий батьківський костюм торгівцям, які їздили по селу, бо захотів годинника. Як будучи малим, Литвин крутив і пробував цигарки, як ходив до дівчат у сусідні села, і як з одним чемоданом і кількома карбованцями поїхав до столиці.

Після його спікерства в тебе були з ним інтерв’ю?

Литвин приходить до нас на ефіри як народний депутат. Ми його кличемо, бо він має тепер, як я називаю, образ «мудрої сови». Литвину такий імідж підходить, адже старші політики першого рівня якраз і намагаються брати на себе роль арбітрів, як це роблять, наприклад, Кравчук, Кучма. Литвин навіть у Верховній Раді виступає зараз по-іншому. Як мажоритарник, який не вступив до жодної фракції, він намагається радити своїм колегам, як ефективніше працювати, щоб не витрачати зайвий час і не «вбивати» справді хороші законопроекти.

Теперішній голова Верховної Ради не дуже популярний серед депутатського корпусу. Депутати збирали підписи про недовіру Рибаку.

Не знаю, чому обрали Рибака. Можливо, через його довгу роботу в Партії Регіонів і тому, що він був одним з її засновником. Раніше він очолював комітет Верховної Ради. Тепер соратники вирішили доручити йому спікерство. Можливо, така кандидатура зараз найбільш підходяща для цього парламенту.

Мені хочеться задати якоюсь мірою, можливо, дещо  й банальне запитання про мрію… Ти молодий чоловік, а молодим саме час мріяти. Якою є твоя професійна мрія, а якою ти б мріяв бачити Україну?

Почну з України. В нас нічого не зміниться до того часу, поки до влади, в широкому смислі, не прийдуть молоді люди. Це ті 30-40-річні люди, які розуміють країну по-іншому. Навіть якщо подивитися на теперішніх мерів, то серед них вже є молоді прогресивні люди, які змінюють свої міста. Візьмемо того ж мера Львова – Садового. Яким за нього став Львів?! Можливо, не він є ініціатором тих «фішок», які змінили місто, але значить він дає «добро», щоб це все проявилося, щоб люди вигадували і впроваджували щось оригінальне. Зараз кожна кафешка у Львові намагається чимось здивувати, в місті відбувається купа заходів. Мер Тернополя Надал «включає» мізки і намагається теж тягнутися до якогось рівня. Можливо, не все в нього виходить, але намагання є. Навіть та ж ідея, що «Тернопіль – студентська столиця!», яку він підтримує, є прогресивною. Якщо такого плану люди будуть всюди, тоді можливі зміни.

Може, в 2015 році Президентом стане Кличко… Я не проти Кличка-Президента. Хоча, не розумію завдяки чому в нього така підтримка серед виборців. Сподіваюся, що він проєвропейський політик. Він не раз заявляв, що Україна має бути справді європейською країною. Його поважають у світі як видатного спортсмена. Європа любила Ющенка, потім Юлю. Мені здається, що Кличко – політик такого ж рівня. Його Європа полюбить і сприйме. А якщо ти хороший керівник, то в тебе завдання сформувати гарну команду, яка буде ефективно працювати, і все буде добре. Президент має бути як Королева – для офіційних формальних заходів. У мене склалося враження, що часу на те, щоб думати, як правильно розвивати країну, у Президента немає. В нього дуже багато обов’язків, які, згідно протоколу, він змушений виконувати. Але якщо є професійна команда, що розробляє всі стратегічні речі, то це дуже добре. У фракції Кличка зараз є багато толкових людей. Це і Павло Розенко, який був заступником міністра Людмили Денисової в Міністерстві соцполітики, і Оксана Продан – голова ради підприємців при Кабміні. Склад фракції «Удар» визнаний кращим у Верховній Раді різними громадськими проектами: тим же «Чесно», «Без Цензури!». І за наступних чотири роки їхнім завданням є показати професійність роботи. Серед трьох теперішніх лідерів опозиції Кличко – найнейтральніша кандидатура, яка буде мати принаймні шанс об’єднати всю країну.

Але ми маємо шалені амбіції Яценюка, який буде робити все, щоб його мрія здійснилася і він був єдиним кандидатом від опозиції.

Мені здається, що Кличко справді та кандидатура, яка багатьох влаштовує. Наші олігархи, більші і менші, будуть при ньому спокійно жити. А для них це головне. І він для них зручний кандидат. Думаю, що Кличко навіть погодиться мати обмежені президентські повноваження.

З одного боку це, можливо, і добре. Нехай вони нормально живуть, працюють, конкурують між собою.

А яка твоя професійна мрія?

Я вважаю, що в своїй професійній діяльності добре «стартанув». Але я така людина, яка не може довго засиджуватися на одному місці. Мені некомфортно, коли довго немає змін. Через це я свого часу й залишив Тернопіль. Зараз, напевне, настала пора, коли мені теж потрібен якийсь новий професійний поштовх. Не впевнений, що надовго затримаюсь на каналі «Рада», але я точно знаю, що хотів би й надалі займатися журналістикою, скоріше новинною тематикою, навіть на якомусь комерційному каналі. Звичайно, нинішня моя робота не дуже перспективна у фінансовому плані. Адже якщо ти чесно займаєшся журналістикою, не є скандальним чи епатажним журналістом, то багато грошей не заробиш. Можливо, я б міг і в тій самій «Раді» заробляти великі гроші, але так не вмію. Знаю, що до журналістів депутати підходять з пропозиціями додати якийсь коментар в сюжет, чи якийсь репортаж з конкретним політиком. Але до мене навіть не звертаються, бо напевне знають, що не погоджуся.

В теперішній журналістиці переважають професійні принципи, відстоювання незалежної позиції чи гроші все ж є важливішими? Як ти ставишся до журналістів, які стали громадськими діячами, організували такі проекти як «Чесно», «Стоп Цензурі»?

Я вірю, що є чесні журналісти, бо не можна до всіх ставитися однаково. В усі громадські проекти не вірю: в цьому процесі всеодно існують певні підводні течії. Мені здається, що громадські журналісти відпрацьовують іноземні гранти, які виграються з певною метою. Я не вірю, що звичайна людина зацікавлена лізти в якісь скандальні речі, ризикувати своїм життям і так не любити себе й свою родину. Хоча мені здається, що без таких «грантів», без таких «незалежних журналістів» було б гірше. Справді, вони на дещо відкривають очі. А те, що деякі б’ють себе в груди, розповідаючи, що вони такі чесні, я в це не вірю – всеодно людьми керують гроші. Якщо ти не будеш мати, за що купити хліба і шматочок ковбаси, то скільки будеш битися в ті груди?

Взагалі, журналістика – серйозна справа. І приходячи в цю професію, кожен повинен розуміти: незалежно, скільки грошей тобі платять, ти не можеш просто так прийти, погратися в славу і піти.

Розмовляла Тетяна Долішна, “Тернопільська Липа”



Коментування вимкнено до запису “Володимир Лех. Той, що створює позитивний імідж Верховної Ради”

  1. Oliya коментує:

    А я знаю цього хлопця, бачила його на концерті Тоні Матвієнко. Вони обоє дуже мило спілкувалися. Здається, що між ними присутня якась іскорка, а може, і зустрічаються. Я заходила з ним в клуб, де був концерт Тоні, то його не було у списку запрошених – він спокійно набрав співачку і по нього вибігло аж троє людей, в тому числі і директор концерту. А може, тому що цей Лех такий поважний і в раді працює. хоча, я бачила як він дарував великий букет, цілував, після концерту довго спілкувався з Тонею і веселився. До чого я веду – вже й незнаю, але пара з них хороша!

  2. Мар*янка коментує:

    Володя, молодець!
    пишаюся таким хорошим, щирим другом! ;*

  3. Кріс коментує:

    цікава стаття, тягне малий на молодого політолога. Правда, можна сперечетися про найзбалансованіші новини, сумніваюся, що на державному каналі вони і справді такі. Але загалом, його погляди поділяю і щодо Свободи, і щодо Кличка. Бажаю успіху