Допоможи собі сам! Блог Анни Маркевич

Терпіти не можу людей, які себе жаліють. Однозначно, пробачте за тавтологію, жалюгідне видовище. Таким хочеться не допомогти, а добити.

Та й дозволяти іншим себе жаліти – принизливо й гидотно, як на мене. Жалість – марне, даремне почуття, навіть коли щире (що досить-таки рідко трапляється). Розкислим драглям, якими ти робишся під співчуваючими поглядами своїх м’якосердих друзів, потрібен хороший копняк під зад, а не чергова порція рожевого слизу, турботливо підлитого “доброзичливцями”, від якої киснеш іще більше.

Я зла?

А як краще? Коли я погладжу тебе по голівоньці, погоджусь, що твоє життя – лайно, й ми разом сядемо його оплакувати? Чи якщо трісну тебе по макітрі й назву жалюгідним бовдуром? Може тоді ти нарешті задумаєшся, як вибратися з того лайна, вже хоча б задля такої благородної цілі, як помста за “бовдура”?

А якщо не порятує – ну що ж, завжди знайдуться співчутливі підливачі слизу, з якими можна буде мило прозивати мене хамкою й заліковувати душевні рани потоками нескінченних образ на цей жорстокий світ. А він же, безперечно, зглянеться на тебе бідного, передивиться усі свої вчинки, пошкодує про скоєне, вибачатиметься палко й підноситиме тебе, великомученика, до вершин багатства, кохання, щастя й визнання за усі несправедливості, що з тобою, бідолашним, скоїлись! Лиш тільки плач та кляни його побільше, й усе буде!

Кожен живе, як йому хочеться. Але спробуй усвідомити: при тому, що ти можеш викликати в оточуючих повагу, ненависть, захоплення, страх, відразу, заздрість чи любов – ти викликаєш жалість.

Хвороблива тактика, не вважаєш?

Допоможи собі сам! Це мало б стати негласним слоганом сучасного світу. З дитинства пам’ятаємо приказку “Людина людині вовк”. Ти можеш погодитись, можеш заперечити. У світі все відносно. Люди різні бувають, а от вовки завжди однакові – один за всіх й усі за одного, коли у зграї. У людській зграї кожен думає про себе, коли сильний. То чому ж час від часу кожному із нас хочеться поплакатись, скласти рученьки та почекати, коли уся робота буде зроблена? Такого не буває! Не забудь, як іще вчора ти сам із претензією на Оскар вдало лицемірив колезі, в душі потішаючись із його невдач, бо ж це тобі, тобі шеф нарахує премію, а йому – догана! Але ж зараз ти про це забув, зараз хочеться вірити, що всі навкруг хорощі, що справ у них більше немає, як тільки няньчитись та носитись із тобою безпорадним.

Я не вчу тебе ненавидіти людей. Просто хочу, щоб ти пригадав іще одну настанову, родом із народної мудрості: вчиняй із оточуючими так, як хочеш, щоб вчиняли із тобою. Ти мав би згадати її сам на противагу усій тій гидоті, якою я поливала начебто пропащо лицемірне людство. Ти мав би заперечити мені: “Ні! Усе не так! Я знаю правило!”

Так от, згадувати про нього не потрібно лише тоді, коли твою рану уже посолили й поперчили. Потрібно не забувати!

Я ідеалістка?

А почали ми із жалості. Так-так, погане почуття. Жалість іще ніколи нікому не допомагала. А допомагала лише допомога (тавтологія тепер уже зумисна). Слід змиритися із тим, що у всіх свої проблеми, а у кожного іще й свої вигоди, тому ніхто не бігтиме тобі на поміч за першим покликом. Може слід нарешті навчитись рятуватись самостійно?

Є така штука, як природній добір (еволюція, теорія Дарвіна і все таке, пам’ятаєте?). Так от, усі ті тваринки не сиділи мовчки й не чекали, поки їх доберуть. Рептилія не складала лапки у мріях про завтрашні польоти у якості птеродактиля. Виживай! Світ жорстокий! Не забувай бути добрим до інших, але і не сподівайся лише на віддачу. Рятуй себе сам, став перед собою цілі, створюй собі умови. Дозволяй іншим критикувати тебе, дозволяй їм створювати перешкоди, дозволяй не вірити у тебе – як казав неіснуючий, проте від того не менш грандіозний Шерлок Холмс, “нема нічого більш стимулюючого, ніж коли усе іде проти тебе”.

Не чекай від життя подачок, завжди краще бути неочікувано зачарованим, аніж закономірно розчарованим. (І, тільки тссс…! будь ласка, не забувай про правило. Раптом таки вдасться із ним змінити світ?)

А поки пам’ятай, самодопомога – спонсор усіх твоїх справді чесних перемог та вагомих здобутків!

Анна Маркевич, Тернопільська Липа

Коментарі закриті.