Юрій Чижмарь про досвід виборчої кампанії, майбутнє обласної ради і власні плани в політиці

Під час виборів «Тернопільська липа» мала розмову з колишнім губернатором Тернопільщини Юрієм Чижмарем. Тоді нас цікавили його мотиви «походу» в депутати Верховної Ради і власна оцінка шансів на перемогу. Адже Тернопільщина не є для пана Юрія рідним краєм, та й два роки після губернаторства – достатній час, щоб люди встигли його забути, а недоброзичливці – вкорінити «правдиву» інформацію. Хотілося все ж зрозуміти, кого Чижмарь представляє на цих виборах і чий він кандидат.

Тоді наш матеріал йшов врозріз з публікаціями в друкованих та електронних ЗМІ. Але ми прагнули сформувати свій погляд на ситуацію. І раді, що привернули увагу колег до цієї персони, які тепер теж не оминули Юрія Чижмаря увагою.

Вважаємо, що продовження нашої розмови після закінчення виборів є логічним, адже запитань залишилося багато. Тим більше, що політична реальність отримала нові вхідні дані, враховуючи які, очевидно, й розвиватиметься надалі.

По завершенні виборів Юрій Чижмарь залишився поза межами Верховної Ради. Його результат був третім на окрузі. Під час виборчої кампанії про нього багато говорили, як про кандидата від влади. Таке поле для роздумів давали як його попередні посади голови облдержадміністрації Тернопілля, заступника губернатора Київщини, так і те, що він позиціонував себе самовисуванцем і не асоціювався із жодною з політичних сил, що брали участь у виборах. Його результат є дуже високим з огляду на те, що люди на цих виборах голосували в переважній більшості за партійні бренди. Цікавим є той факт, що на його окрузі – єдиному в області – «Свобода» отримала перший результат, не маючи там свого кандидата-мажоритарника.

Отже, якою була ця кампанія для Юрія Чижмаря, які у нього плани на майбутнє і чи побачимо ми його на політичному полі Тернопільщини, – про це в ексклюзивному інтерв’ю для «Тернопільської липи».

Пане Юрію, вибори завершились. Ваше враження про все, що відбувалося: оцінка ходу перегонів, самих виборів, результату. Що найголовніше «зіграло» на вибір людей у вашому окрузі? Чому, на вашу думку, люди проголосували саме так?

Основною методологією проведення цьогорічних виборів був розкол суспільства. В цьому були зацікавлені і опозиціонери і влада. «Мовне питання» у цьому сенсі було найбільш вдале для обох сторін. Пам’ятаємо як півроку тому опозиція «здала» питання мови. Так-так, саме здала… Згадайте, коли в 2008 році мали бути перевибори Верховної Ради і Президент виніс указ, то депутати від БЮТ заблокували трибуну, відключили рубильник, розклали матраци. Верховна Рада не працювала, – рішення не було прийнято і повноваження свої депутати зберегли. І для продовження повноважень діючої ВР до п’яти років знайшли максимальну кількість аргументів для суспільства, що «так потрібно». А от щодо мови, то чомусь в один момент із зали зникли усі депутати, тихенько проголосувала Партія Регіонів, а в опозиції потім почали розказувати, що «вони не знали, що таке питання буде голосуватися». Коли вирішується доленосне для країни питання, а опозиція не знає, що воно голосується, то – я говорю відверто, як політик із досвідом, – це чітка домовленість між Президентом, Турчиновим, Яценюком і рештою так званої опозицією. Вони домовилися, що розколють суспільство – «закинуть» найболючішу для Західної України тему, і вибори будуть проходити з приводу не раціонального, навіть не ідеологічної, а штучно придуманої проблеми. Причому, придуманої не лише владою, а й опозицією. Справжня опозиція бореться за щось ідеологічно ціннісне для суспільства, а так звана українська опозиція використала ідеологічні цінності суспільства для боротьби за владу.

Цей план спрацював. На Сході люди сприйняли, що нарешті відстоюється позиція російськомовного населення, – там перемогла Партія Регіонів і комуністи. На Заході зберегли свої позиції бютівці. Люди навіть не розібралися, що голосували за колишніх депутатів і політиків, які за гарними лозунгами сховали свою відповідальність за провал ідей помаранчевої революції та розвал помаранчевої команди, які сприяли закабаленню України газовими угодами, які допустили голосування по Чорноморському флоту, які заради влади вийшли із зали ВРУ, коли приймали зміни до мовного закону, які цинічно використовують Тимошенко у виборчій агітації забуваючи, що за цим стоїть доля конкретної людини.

На жаль, голосуючи за бренди, люди не зрозуміли одне, – що політику творять люди.

Ці вибори – боротьба брендів, а не ідеологій, справжніх ідей, справжніх людей. Тому вважаю на виборах я програв не Стойкові, не ідеології. Я програв людській зневірі та вдалим політичним технологіям. На цих виборах можна було під брендом опозиції виставити мавпочку чи віслюка і вони б перемогли, бо люди в бюлетені шукали розкручений бренд, а не конкретну людину. Ці вибори показали, що особистісні якості людини для виборця сьогодні не такі важливі, як бренд. Але треба сказати, що народ не купився повністю на «Батьківщину». Значну підтримку отримали «Свобода» і «УДАР».

Висновок з цієї кампанії дуже простий. Українці не готові до змішаної системи виборів. Вони не розуміють суті мажоритарної системи. Треба повертатися до пропорційної системи і скоротити кількість депутатів до 150 чоловік. Не потрібно 450 депутатів, якщо ми обираємо не самостійних лідерів у парламент, а покірних партійців, які голосують за вказівкою партійних лідерів. Сьогодні депутати не пишуть закони, вони тільки голосують за них у відповідності до рішення партії. Власної думки партійні депутати не мають. Вони керуються не своїм світоглядом. Їм вказують, як тиснути на кнопку, їх партійні лідери, вожді. На жаль, ця ідеологія пропагується не лише ПР чи комуністами, а й так званими демократичними партіями. І немає різниці, чи це Чечетов керував регіоналами, чи Іван Кириленко – бютівцями.

А як ви прокоментуєте боротьбу за спірні з ПР округи?

Зрозуміло, що кожна політична сила повинна боротися за голоси своїх виборців. Але ця ситуація не покращує обличчя діючої влади і показує, що в Україні вибори були не чесні.

Якщо подивитися, то в округах Засухи, Пилипишина однозначно були маніпуляції і фальсифікації. Ці п’ять округів не вартували іміджу країни. Будь-яка влада повинна вміти і вигравати, і програвати. Це повинен вміти і будь-який політик. Якщо ж брати Західну Україну, то переможці-мажоритарники – це справді ті, за кого проголосували люди. Хоча вони часто не знали, за кого голосують. Лише дивилися, щоб це були представники Об’єднаної опозиції чи «Свободи», не знаючи ні ту людину, ні за що її можна висунути на перші щаблі в країні.

Які враження у вас від власної кампанії? Що би ви в ній змінили чи переграли?

Тут важко щось змінити. Адже в Західній Україні проходила боротьба між двома кандидатами: від так званого опозиційного табору і від влади. Тому в переважній більшості округів вони й розділили перше-друге місця. Всі інші, хто йшли на власному імені, виключно на своїх справах, переконаннях, але без брендових важелів, – зайняли третє і четверте місця. Опозиційного кандидата міг перемогти лише провладний, – той, у кого був адмінресурс, тиск, гроші, можливість формувати окружні та дільничні комісії. Наприклад, у нас по округу так йшов Бердиківський. Але це йому не допомогло. І те, що я був до кінця кампанії і не знявся, якоюсь мірою дало можливість пройти опозиційному кандидату. Багато людей, які голосували за мене, робили свій вибір не за гроші чи якісь подачки, – вони голосували за ідеологію нових людей.

Ті дванадцять тисяч виборців, які за мене віддали свій голос, – це високий результат в умовах розколу суспільства. Враховуючи, що я не йшов під брендом опозиції чи як провладний кандидат і не платив за голоси. Люди, які проголосували за мене, – це люди, які піднялися вище тієї брехні, що нам підсунули в суспільстві. Вони адекватно оцінили ситуацію в країні і дійсно хочуть змін, хочуть інтелектуальної, поміркованої влади, яка може створювати, об’єднувати, а не лише роз’єднувати країну. Тому це дуже високий результат в умовах такої зневіри в суспільстві.

Який головний досвід здобули в кампанії? Як ви оцінюєте позицію громадян під час виборів?

Якщо робити висновок по виборах, то я навіть не сподівався, що Галичина так проголосує. Я ніколи не міг подумати, що для людей, які стільки говорять про національну ідеологію, 50-70 гривень будуть справжньою цінністю. Візьмемо того ж Полянчича. Я ж прекрасно розумію, що його рейтинг був у межах 1,5%, а набрав він майже 9%. Усім зрозуміло, як йому це вдалося. У мене питання: невже людям так потрібні були гроші?!

Я провів майже чотириста зустрічей, і коли на них тобі говорять про ідеологію, високі цінності, задають критичні запитання, наприклад: які ваші стосунки з Балогою, як ви могли працювати у Київській облдержадміністрації, – ти тішишся, що люди це аналізують, цим цікавляться, не хочуть пропустити нікого, хто був би з владою. А потім дивишся, як 50 гривень спрацьовують зовсім в інший бік, ніж ідеологія. Для мене це неприйнятно. Адже виходить, що люди говорять одне, а роблять – інше. Виявляється, те що ми говоримо і що ми думаємо, – різні речі. Говорили, що хочемо нових особистостей у політиці. А Стойко, скажімо, вже десять років в політиці, двічі народний депутат, – де в цьому випадку зміна облич у політиці? Ми критикуємо Януковича за те, що він двічі судимий. Чому ж по Теребовлянському окрузі від опозиції пройшла двічі судима людина? Ми говоримо про те, що потрібні досвідчені люди, які зможуть писати закони, а в Кременецькому окрузі виграла людина взагалі без досвіду.

Зі всіх п’яти мажоритарників, які виграли, я можу сприймати лише Кайду як людину, яка дійшла до такого рівня, що може представляти регіон у Верховній Раді. У нього є досвід керівної посади, знання, він відповідає критеріям нового політика, про якого ми завжди говорили. Всі інші кандидати за їхні межі випадають.

Тому висновок такий: ми говоримо одне, а робимо зовсім інше. Нав’язуємо думку про свою високосвітоглядність, високоморальність, а насправді, – користуємося простими, меркантильними, побутовими цінностями, в яких звинувачуємо, наприклад, Східну Україну.

Я є виходцем із Закарпаття. В Тернопіль мав велику закоханість у тому плані, що це є край з великою ідеологією. Але побачив, що Україна насправді дуже однакова. Про це, до речі, дуже гарно сказав Любомир Гузар в одній зі свох аудіокниг, що Галичина, насправді, у своїй самооцінці страждає «провінційністю і містечковістю». І уявлення про те, що є якась велич українців саме на Галичині, неправильні, – українці однакові.

Вас не розчарувало те нове, що ви відкрили для себе в людях? Виходить з ваших слів, що влада – це відображення суспільства.

На виборах я побачив дуже багато брехні. Раніше я слугувався цінностями про те, що ми хочемо від людей конкретних справ. Для мене дуже гарним показовим прикладом стали Бедриківці Заліщицького району. Свого часу ми побудували там школу, спортзал, зробили багато доріг. Там живуть люди, які мене підтримують, – брати Навольські – вихідці із цього села, які дуже йому допомагають. І результат двісті голосів «за» мене, а чотириста–«за» опозиціонера, який там за десять років жодного разу не був, нічого не зробив, пояснити для себе я не можу. А таких випадків можна називати дуже багато.

Я розумію, що влада завжди буде поганою для людей. Але давайте тоді визнаємо, що нам взагалі не потрібна влада. А як же ми тоді хочемо жити? Як плануємо управляти країною, якщо завжди діємо від зворотнього: з кимось боремося, нічого не створюємо. Невже ми хочемо ще сто років боротися один з одним, а не об’єднувати країну і створювати щось нове? От ніби ми всі речі розуміємо, про них завжди говоримо, а коли йдуть вибори, то голосування проходить не логічно. На жаль!

Я думаю, люди все ж зрозуміють, що вони обрали і як обрали. Адже вони десять років не бачили свого депутата і тепер ще п’ять років не будуть його бачити!

Ця виборча кампанія стала для мене своєрідним особистісним уроком. Він дуже дорогий. Але, як то кажуть, хороші університети дешево не коштують. На це пішло багато здоров’я, часу, життєвих можливостей, але це – школа. Бо не розуміючи досконало своїх людей, свій народ, ти не можеш належним чином приймати рішення.

Це дорога школа, але позитивна, оскільки з цього треба зробити життєвий висновок, щоб коригувати свою діяльність, суспільну позицію відповідно до того, якими спонуканнями керуються люди.

І не можна розслаблятися. На жаль, наше суспільство на двадцять другому році незалежності дійсно має хворобу боротьби українця з українцем. І багато українських політиків, це зрозумівши, цим користуються, зіштовхуючи українців між собою, і таким чином залишаються при владі в тій чи іншій іпостасі: якщо не особисто, то через своїх сателітів, якщо не своєю присутністю, то найманими депутатами, купленими чиновниками тощо.

Чому на вашому окрузі найпізніше в області почали оприлюднювати результати виборів, найдовше здавали протоколи дільничних комісій?

Було багато таких моментів, які свідчили про те, що влада на окрузі готувалася до фальшування, переписання протоколів, практики, яка відбулася на округах Засухи, Пилипишина та інших резонансних округах. ОВК була сформована практично під одного кандидата. Тепер можна відкрито говорити, що це був Бедриківський. Влада оцінювала, що якщо вона там програватиме комусь, то не значну кількість голосів, – від 1 до 3 відсотків. Таким чином, всі адміністративні важелі (і серверна ситуація, і працівники окружної комісії, і фінансові ресурси, які підкріплюють такі процеси) були готові для того, щоб переламати ситуацію на користь провладного кандидата. Насправді, результат виявився набагато гіршим для влади: опозиційний кандидат переміг майже вдвічі, а може й більше, бо на сьогодні це вже дізнатися неможливо. Але витративши значну кількість коштів (за моїми оцінками – не менше 40 млн. гривень), так просто здаватися провладному кандидату не хотілося. Тому в ніч воборів і далі почалося блокування роботи окружної комісії, – довго підходили до початку підрахунку результатів, шукали різні можливості, очікували, яка буде ситуація в Києві, вивчали можливість судових інсинуацій. Тому якби результат був трохи кращий для влади і різниця становила 3-4%, то ми б побачили всі ті самі події. Проте результат опозиціонера був дуже високим. Тому, я думаю, що порадившись з Києвом, провладний кандидат зрозумів, що тут вже нічого не зробиш, і вибори були просто «відпущені».

У попередньому інтерв’ю ви говорили, що хочете, щоб «Свобода» пройшла до ВР. Це відбулося. Як ви прокоментуєте їхній більш ніж успішний результат?

Вибір «Свободи» на Заході – це той самий симетричний вибір комуністів на Сході. Радикалізм посилюється в обох сторонах країни. Коли народ обирає радикальні партії, це означає, що є зневіра, бажання комусь помститися. Хоча для мене як для політика обрання «Свободи» – це позитивний процес. Я не вірив до виборів в українську опозицію. Не вірю в неї і сьогодні, особливо, коли ми говоримо про «Батьківщину». Це для мене таке ж збіговисько олігархів, як Партія Регіонів, тільки в іншу сторону. Воно мало думає про народ, а більше – про свої статки, і так само використовує слабкості людей для завоювання влади. Тому «Свобода», як на мене, розрядить цю ситуацію, зробить свій позитивний відбиток і покаже людям справжнє, правдиве обличчя «Батьківщини».

Ви не вважаєте, що «Свобода» теж стала достатньо комерційним проектом? І це добре розуміють люди в Західній Україні. «Свобода» тепер ідеологічною силою є більше для Центральної і Східної України. Тому люди, які потребують радикалізму,там за неї щиро голосували. А от в Західній Україні її обирали більше як політичний бренд.

Треба говорити відверто про те, що сьогодні вся політика комерціалізована, – яку партію не візьми. Той, хто говорить, що це не так, або має власний інтерес, або нічого не розуміє в політиці. Суть української політики поки що не змінили. Якби ми це зробили не комерціалізованою, а дійсно ідеологічною сферою, то було б не 115 партій, а лише чотири чи п’ять; це був би фах, а не хобі; туди б не лізли бізнесмени; не було б таких дорогих виборчих кампаній – в країні, яка є бідною. Сьогодні в Америці президентські вибори обходяться в мільярд доларів для кожного кандидата, і в Україні – в мільярд доларів для кожного кандидата. Якщо у Королевської, яка нічого не набрала, сьогоднішня кампанія обійшлася в сто сімдесят мільйонів доларів, то для Партії Регіонів і Об’єднаної опозиції цей кошторис становив від півмільярда до мільярда доларів. А звідки ці гроші?

Чи стануть ці вибори вирішальними для подальшого розвитку нашої держави, як існуюча розстановка сил вплине на перспективи України, що нас чекає з таким новим Парламентом?

Я думаю, що найближчі три-чотири роки з цих виборів найбільше заробить телебачення: Савік Шустер, Кисельов, Куликов. Маю на увазі їхні телешоу. Ці вибори дадуть дуже багато тем для розмов на телебаченні – скандалів, політичних суперечок, ігрищ. А народ нічого з цього не отримає, і якісних змін для країни не буде. Я не великий пророк, але можу уявити: одні будуть кричати, що треба заборонити комуністичну партію, другі, – що пора визнати«Свободу» фашистами. Одні попруться в Європу розповідати, які були незаконні в Україні вибори, інші – що в Україні пройшов фашизм. Почнеться катавасія про імпічмент Президента, хоча немає процедури імпічменту. Навколо цього крутитиметься вся діяльність Верховної Ради. Якщо буде відсутня якась актуальна тема, згадають про Юлю Тимошенко. На жаль, з її ув’язнення зробили бренд і не помічають у цьому проблему конкретної людини, яка за політику зараз сидить в тюрмі. Сьогодні в цьому питанні опозиція зауважує лише прагматичні речі, на кшталт – як підняти вартість бренду, його капіталізацію, як втриматися в політиці. А просту людську проблему однієї жінки ніхто не бачить! Це дуже цинічно…

Це все, я думаю, буде «колошматити» країною два роки до Президентських виборів. На жаль, я не вірю в те, що українська опозиція об’єднається навколо одного лідера. Той факт, що «УДАР» названий іменем Віталія Кличка, – це вже є президентська кампанія. Те, що «Свободі» для підняття рейтингу треба йти зі своїм кандидатом в Президенти, всі політологи прекрасно розуміють. У 2004 році Тягнибок зробив прекрасну справу для України – відмовився від Президентської кампанії. Але моментально втратив рейтинг партії до 1%-1,5%. І тільки велика зрада помаранчевими політиками своїх виборців призвела до того, що люди повернулися до бренду «Свободи». Тому для Тягнибока йти на хвилі результату в 10% – це хороший рейтинг, щоб потрапити в другий тур. Це буде успіх для «Свободи», для Тягнибока, але програш для України. Тому що ми прекрасно розуміємо, чим закінчаться такі вибори.

Зрозуміло, що свою президентську гонку вже розпочав Арсеній Яценюк. І тут його може зупинити лише вихід Тимошенко з тюрми за амністією або іншим актом, який дасть їй можливість брати участь у виборах. Чотири кандидати з одного боку, які на сьогоднішній день не відмовляються від своєї участі у виборчій кампанії, ми вже маємо. Для мене це перший крок для програшу в 2015 році.

За тих амбіцій, що є, партії, що пройшли до Парламенту, об’єднатися не зможуть. Вони зможуть згуртуватися навколо імпічменту Президента, мовного питання, боротьби проти влади, але навколо одного кандидата – ні. Бо в кожного з лідерів цих партій є президентські амбіції. І це – найбільший подразник, який існує зараз у суспільстві. Тому для країни нічого не зміниться.

Я вважав, що мажоритарні вибори зможуть створити якусь нову течію в політиці. На жаль, цього не відбулося, бо за мажоритарною системою також пройшли партії. З одного боку – Партія Регіонів, з іншого – ОО і «Свобода». Тобто, третьої течії не існує. Ті сорок чотири мажоритарники-самовисуванці дуже скоро приєднаються до однієї із сторін.

Тому найближчі три роки Україну нічого нового не очікує. Будемо мати продовження тієї політики, яка була п’ять-сім років поспіль. Це мій прогноз. Хоча я б дуже хотів, щоб молоді політики, якими є Кличко, Яценюк, Тягнибок, розуміли, що політика не робиться на п’ять чи десять років. Це значно більший проміжок часу, хоча б у тридцять років. Взагалі, для європейської політики характерно, що політик як батько нації «відбувається»в 50 чи 60 років, а не в 35 чи 40. Тому в них ще все попереду. І зараз, в ці роки, треба відкласти молодечий максималізм десь у далеку скриньку, а віддати перевагу інтересу країни. Я, правда, не вірю в те, що вони зможуть це зробити, але дуже на це сподіваюся.

У цих виборах брали участь багато новачків у політиці. Що з ними буде після кампанії? Чи політичні сили їх просто використали як грошові мішки і певний PR-ресурс під час кампанії, – такими були, наприклад, кандидати від «УДАРу», причому не лише на Тернопіллі, а й по всій Україні.

Дуже багато політичних партій організували саме так свою кампанію. Насправді, це дуже помилковий крок, коли ти обмінюєш свій політичний бренд на виборчі дотації від людей, далеких від політики. Тоді ти підходиш до вибору кандидатів не з позиції, хто відповідає цій ідеології, має певну позицію, а виключно по тому, хто може оплатити твої видатки навиборчу кампанію, – біл-борди, приїзди лідерів тощо. Це, знову ж таки, помилка українських політичних сил.

Виходить, що ці люди були обмануті політичними лідерами?

Та чому ж обмануті! Вони ж самі йшли і купували цей політичний бренд, добровільно заплатили гроші.

Ви є депутатом обласної ради. На вашу думку, – дострокові вибори до обласної ради все ж відбудуться? Їх буде зараз домагатися «Батьківшина», тому що вона на парламентських виборах в області здобула більший результат, ніж «Свобода». Але на даний момент ця політична сила не представлена в обласній раді.

А що це за мотивація: ми повинні бути представлені в обласній раді?! А чого ж ви склали депутатські повноваження? А чого ж ви не відстоювали свою позицію далі? А чому ви не боретеся за те, щоб примусити партію влади не тиснути на окружну комісію, щоб вона проголосила тих депутатів, які мають зайти до обласної ради. За це треба боротися, а не розпускати обласну раду. Тим більше, що попереду формування бюджету області. Першим питанням є не перевибори, а введення депутатів замість вибулих, щоб рада могла повноцінно працювати. А дострокові вибори – це позиція Василя Деревляного та Романа Заставного. Один хоче «торгувати» місцями у списку та брендом на округах, другий – втративши депутатський мандат, мріє про компенсацію посадою голови облради.

Головою обласної ради зараз має стати людина дуже досвідчена, бо на даний момент існує дуже багато викликів: неукомплектований склад обласної ради, що унеможливлює прийняття тих чи інших рішень, великий тиск з боку органів влади і діючого губернатора. Тому головою обласної ради має бути людина, яка зможе чітко протистояти цим викликам.

Згідно домовленостей 2009 року, які ми мали тоді з Олегом Тягнибоком, головою обласної ради мав стати представник партії «Свобода», тому що вона тоді виграла. Зараз ми почнемо розмову про те, щоб знайти компроміс і визначити ту людину, яка може очолити обласну раду. Зрозуміло, що відповідальність за цей процес має в першу чергу взяти ВО «Свобода». Адже в них найбільше депутатів, які залишили депутатський мандат (17 чоловік), що призвело до втрати більшості в обласній раді. Хоча є виконувач обов’язків голови – перший заступник Cергій Тарашевський, який може повноцінно виконувати функції голови обласної ради.

А ви можете бути головою обласної ради?

Я ж депутат обласної ради, то можу бути і я. Але для цього повинна бути підтримка більшості фракцій, у тому числі й «Свободи».

А «Свобода», на вашу думку, може бути зацікавлена? Адже реально протистояти тим непростим процесам стане для них великою проблемою. Бо на даний момент у «Свободи» немає яскравої персони, яка б відповідала тим завданням, що доведеться вирішувати.

Будемо вести розмову.

Тобто моя версія має право на життя?

Право на життя має будь-яка версія. Ми знаємо такі ситуації, коли призначали компромісну особу, аби тільки не було ворожнечі між фракціями, щоб знайти якийсь консенсус. Тільки це не повинна бути кандидатура від Партії Регіонів.

А в решті моментів ми можемо досягти згоди.

Все ж таки, «Свобода» зможе відкрито пропонувати вас на голову обласної ради?

Я не можу відповідати за «Свободу», тим більше, що я з ними про це ще не говорив.

Чи повторили б ви цей експеримент – кандидат у народні депутати – знову? Чи продовжуватимете свою діяльність на цьому поприщі далі?

Я не розчарувався, а отримав великий урок і розуміння процесу. Раніше я ніколи не брав участі в такій великій кампанії особисто. З іншого боку, ця кампанія дала мені дуже хороше розуміння західного українця, адже одна справа– бачити його, коли ти при владі, і зовсім інша, коли ні. Тому, я думаю, що відкоригую свою особисту позицію з точки зору мотивації, підходів, мети. Не можна розглядати процес розбудови країни з тієї позиції, чи ти в політиці наверху, чи поза політикою. Для мене Україна – це Рідна земля, з якої я не планую їхати. Тому для мене дуже цікаво, щоб вона розвивалася. І я однозначно в політиці буду брати участь.

Розмовляла Тетяна Долішна

Коментування вимкнено до запису “Юрій Чижмарь про досвід виборчої кампанії, майбутнє обласної ради і власні плани в політиці”

  1. нана коментує:

    Знаємо Чижраря як карєриста,тому і в Тернопіль його для старту послали Балога і Ко.Мяко стелить – хоче головою ради стати і далі блокувати опозицію,як це він робив своїми єцами.А хто як не губернатор створював клони “Батьківщини” і фальсифікував вибори?Чижмар.Проливає сльози за Тимошенко,а не його шеф Балога і він особисто,працюючи в Секретаріаті Президента робив усе,щоб блокувати її і знищити?Тернополяни ніколи не любили і не полюблять засланих чижмарів.Вони зразу його розкусили, тільки мовчали.Каже про олігархів.А він не олігарх?А хто власник ринку в Ужгороді?Мораль?Добре сусід по будинку в Києві сказав по 1+1,що той,кого облили кислотою не встигав дівок відводити і заводити – одна вийшла, друга зайшла.