Рядовий хронограф Тернополя Тарас Коковський

Він – один із тих, кого можна назвати «простим чоловіком». Та й сам стверджує, що не хоче виділятися з-поміж загалу. Однак у таких звичайних, здавалося б, особистостей бувають непересічні історії життя, де в буденних перипетіях виявляється незвичайна доля. У мого співрозмовника вона була особливою по-своєму…

Пан Тарас, а взагалі-то, – отець Тарас – зацікавив мене як колекціонер старовинних світлин, автор численних яскравих знімків Тернополя і, без сумніву, – патріот нашого міста. Однак виявилося, він – не просто людина, яка з дитинства не розлучається із фотокамерою. Тарас Коковський – поет, новеліст, дбайливий батько та дідусь, але насамперед – духовний наставник та свідомий українець. З 2003 року – пастор Тернопільської громади «Святих апостолів Івана та Якова» Української Лютеранської Церкви, голова Галицької єпархії УЛЦ.

Чи затишно Вам у Тернополі?

Опинився в Тернополі внаслідок звичайних життєвих обставин – навчався в політехнічному інституті, тому тернополянином вважаю себе з 1973 року. Відтоді живу тут постійно з невеликими перервами на службу у війську, короткі відрядження. Це місто дуже комфортне для мене. Загалом, я погано себе почуваю у мегаполісах. А от в Тернополі завжди затишно та приємно – як удома. Місто мене цілком задовольняє і за масштабами, і, так би мовити, за «вмістом». Тут – саме та аура, у якій би я хотів перебувати.

Якими для Вас є тернополяни?

Тернополяни – різні, як і всі люди. Я би хотів, щоб місто залишалося таким же затишним та охайним, а його жителі не були байдужими. Щоб завжди дбали про чистоту вулиць та душі, виявляли себе ввічливими, дружніми, доброзичливими. Не боялися вітатися одне з одним, навіть з незнайомцями – як це було колись в українських селах.

Чим Тернопіль є особливим?

Це місто молодості і краси! У Тернополі є своя специфіка, порівняно зі Львовом, Івано-Франківськом, Чернівцями тощо. Суть, мабуть, у тому, що Тернопіль був практично знищений: під час війни перервався природній розвиток міста, що відбилося на атмосфері і сприйнятті, на ментальності городян. Розвіялася атмосфера старих будівель, дух каменю… Разом з тим, місто постало із руїни, і воно живе спогадами. Ми є особливими, бо тільки в нас є вартий замилування став. Можливо, це ми тут, на місці, незадоволені, коли нам здається, що все не так? Але іноземці одразу відзначають красу природи, міста. Це добре – завжди прагнути кращого! Ми унікальні в плані туристичного потенціалу. Навіть за відсутності сервісу та хороших умов до нас їдуть гості з-за кордону. Треба налагодити гарну інфраструктуру, і перш за все, для себе самих.

Як Ви оцінюєте духовну атмосферу нашого міста?

Судячи зі зрушень, що відбуваються в духовному та мистецькому житті, та й не тільки, я відзначаю позитивні зміни. Щодо церков, то й справді, їх у нас велика кількість. Мої друзі, коли приїжджають, кажуть: «У вас, як у Єрусалимі»! Приємно, що люди цікавляться духовним життям: наша філармонія заповнена глядачами. Світовий чемпіонат з перегонів на моторних човнах, святкування Дня міста тощо показали, яка численна публіка не байдужа до таких урочистих заходів, подій. Звісно, і я не залишаюся осторонь, прагну бути активним глядачем і слухачем усього, що відбувається в місті.

Я б назвала Вас неофіційним журналістом міста…

А я б – рядовим хронографом Тернополя. Не відокремлюю себе від загалу, просто привертаю своїми світлинами, текстами увагу до цікавих подій, роздумів, пошуків істини. Все життя мені притаманна непосидючість, непостійність, тяга до усього. Але я помічав, що це характерно для багатьох творчих людей. Безумовно, я розумію, що недосконалий в усіх тих сферах, якими займаюся… Бракує часу.

Ваші фото прикрашають навіть сайт «БіБіСі»!

Це було високою відзнакою моєї роботи. «ВВС» проводило конкурс світлин, в якому я несподівано пройшов відбір. У своїх фотороботах, всупереч загальній тенденції до епатажу, намагаюся враховувати смаки та очікування публіки.

Давно Ви фіксуєте зміни Тернополя крізь фотооб’єктив?

З фотоапаратом я практично все своє свідоме життя. Колись давно бавився з відеокамерою, знімав наш випускний у школі. Наді мною тоді по-доброму посміювалися. Зате коли ми тепер збираємося з однокласниками, то з величезним задоволенням дивимося той фільм з нашого випускного вечора – плівку, якій 40 років! У юності мріяв навчатися в Літературному інституті імені Горького у Москві або ж освоювати режисерську професію в Київському університеті імені Карпенка-Карого. Із сьомого класу студіював літературу, пов’язану із кінематографом… Але в ті часи особливо не вибирали. Батько обрав для сина «технічну» професію, тому довелося з цим змиритися.

Як Ви прийшли до духовного служіння?

Через пошуки, випробування і Слово Боже. Зазвичай кажуть: «Так сталося…». В кожного – своя дорога, і моя теж була непростою. Я, як і всі тоді, жив у радянському, атеїстичному суспільстві. Хоча багато зараз говорять про виняткову релігійність людей у тодішніх умовах, я скажу, що було дуже непросто. У мене завжди була тяга до мистецтва, літератури – це теж грані духовного життя, і прагнення пізнати істину. Все це привело мене до Бога, до Церкви. Церква теж має свою естетику, ми знаходимо чимало зразків мистецтва: художнього, музичного, архітектури, поезії – причому, у кращих їхніх проявах.

Що ви порадите людям, які шукають шлях до істини, до Бога?

Написано: «Хто шукає – той знаходить, хто стукає – тому відчинять». Єдине що скажу: неможливо шукати Бога без світла, без провідника. Світло – це слово Боже, лише у Біблії можна знайти Бога і Божу правду. Я веду блог (http://taraskokovskyj.blogspot.com/) і веб-сторінку (http://taras2008.ucoz.ua/)  з проповідями (http://taraskokovskysermons.blogspot.com/), текстами, які покликані допомогти тим, хто шукає істину. Апостол Павло каже: «Віра – від слухання, а слухання – через Слово Христове» . Свої кращі світлини я розміщую на фото сторінці: http://taraskokovskysphotopage.blogspot.com/.

Як Ви ставитеся до рок-музики? Адже Ваш син Ігор – учасник популярного гурту «Повний привід»!

Як колишній рокер ставлюся до музики позитивно, в тому числі – до рок-музики. І тут, як і в будь-чому іншому, є хороші зразки і непогані. Прихильніше ставлюся до класичного року, – люблю композиції «Бітлз», «Deep Рurple», Кріса Рі, «Pink Floyd». В юності ми слухали «заборонену» музику по «Радіо Люксембург», з контрабандних платівок… Завдяки шаленій популярності «Бітлів», я захопився англійською мовою. (До слова, окрім того, що Тарас Ігорович вільно володіє українською, англійською, російською мовами, він вивчав есперанто, польську, а в семінарії – грецьку та давньоєврейську мови, авт.).

Отож, музика – це Ваша родинна традиція?

Приємно, що хтось пішов моїми стопами. Мій дід був диригентом церковних хорів, українським патріотом, за що його розстріляли енкаведисти в червні 1941 року, – тут у Тернопільській тюрмі НКВД. Бабуся володіла чудовим меццо-сопрано, співала в церкві – так вони й познайомилися. Моя мама – вчителька початкових класів – теж мала чудовий голос. От і я закінчив музичну школу, потоваришував з гітарою. Але в творчості сина беру участь лише як критик, а не як керівник.

Висока активність людей зрілого віку у Всесвітній мережі Інтернет викликає приємний подив. Ви ж ведете доволі жваве Інтернет-життя!

Назвати мене дуже активним у соціальних мережах складно. Просто «висіти» в чатах, форумах – це надто велика жертва часу. У своїх профілях я намагаюся пропонувати те, що мені до вподоби, що могло б бути корисним людям, підказати, прорекламувати. У своєму блозі ділюся власними роздумами про сьогодення, історію, віру, культуру, світ у розмаїтті Божого творива.

Де можна познайомитися з вашим письменницьким доробком?

Я публікуюся зі школи, однак досі не маю жодної друкованої книги. Чекаю спонсора. Все почалося з районної газети, районного радіо… Потім мої твори лунали на республіканському радіо «Промінь», публікувались в обласних та республіканських ЗМІ. Зараз (це мабуть, пов’язано з віком) перейшов на прозу. Шановний Богдан Мельничук щиро називає мене «постійним автором «Літературного Тернополя», де він є головним редактором. Я глибоко поважаю його, і саме цій людині вдячний за доброзичливу критику. Всі мої публікації доступні в Інтернеті. Я заохочую людей популяризувати свої доробки в мережі. Не хизуючись, скажу, що мій літературний блог на сьогодні має близько 7,5 тисяч відвідувачів. Навряд чи будь-яку книгу, що лежить у книгарні, брала до рук хоча б сотня людей.

Кого з українських письменників полюбляєте читати?

Я є палким прихильником доброї поезії, а в нас її чимало. Люблю поезію Василя Симоненка, Володимира Самійленка, Лесі Українки, Тараса Шевченка. Пишаюся книгою нашої славетної Ліни Костенко з авторським автографом… Мені не дуже до вподоби сучасна українська література, яка почасти прагне дивувати публіку чудернацькими, не завжди адекватними речами. Разом із тим, я щасливий, що книги досі залишаються живими, отримують нове дихання в електронних читальних пристроях. Адже був час, коли здавалося, що друковане слово ось-ось зникне.

Як оцінюєте гучно прийнятий закон про основи мовної політики?

Я був категорично проти прийняття цього закону, він – штучний, заангажований, ярмо для державної мови. Його не розуміють і засуджують навіть російськомовні українці. Адже сприяє розколу суспільства. Мовний розкол, безумовно, боляче відгукнеться у прикордонних областях, чим скористаються польська, румунська, угорська сторони…

Мене дуже непокоїть нинішній рівень української мови у ЗМІ. Домінують «суржик», калькування з російської, англійської… Наші діти сьогодні практично не мають змоги чути чисту і добру українську мову. Хотілося б мати якісні телепрограми для всієї сім’ї – християнські, мистецькі, повчальні, історичні, пізнавальні.

А цей закон мовний не потрібен. Він навмисно спотворює положення Європейської хартії про мови, адже захищає в Україні не зникаючі мови, а виключно російську, яка  використовується вільно і всюди… Зауважу, що правилом для кожної вихованої та освіченої людини є поважати закони і традиції тієї країни, в якій живеш. Мені надзвичайно приємно зустрічати на ринку узбека чи кореянку, які, продаючи овочі та фрукти, звертаються до тебе з галицьким акцентом. Якось розмовляв з однією кореянкою, жінкою з вищою освітою, яка блискуче володіла українською. На мій подив: «Як же так?», вона нагадала відому зі шкільної лави істину: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина».

Мені сподобалася думка письменниці Галини Пагутяк, яка позитивно оцінила активність людей під час обговорення мовного питання і сказала, що закон про мови розбудив сплячих та розворушив суспільство. Можливо, внаслідок цього прокинувся той, хто раніше дрімав, і задумався: а хто я є насправді? Я – українець.

На початку розбудови Незалежності Ви також не були байдужим, стороннім спостерігачем…

В ті, нині вже далекі 1990-ті я палко переймався усім, що відбувалося. Брав участь у Товаристві української мови, «Народному Русі». Ми їздили теренами області та України, були в Чорнобильській зоні, стояли в «Ланцюгу Єднання», розповсюджували допомогу тим, хто постраждав внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Я відчував відповідальність за свою землю. Тому, що я – українець. Ми всі тоді відчували особливе піднесення. Згодом на Майдані стояли моя донька і близькі, рідні, друзі.

Чи легко Вам знаходити однодумців, прихильників?

Я не шукаю особливої популярності серед загалу, мені близька радше вузька аудиторія. Безперечно, завжди очікую думок та відгуків на свої твори та фото. Інколи порівнюю себе в літературі з Ніко Піросмані у живописі. В мистецтві потрібні різні барви. Мені приємні люди, які сприймають мене щиро і відкрито. Люблю помічати «щось цікаве» у комусь. Керуюсь правилом: «талановитим слід допомогти, а нездари самі проб’ються». Я радий, що трішки прислужився своєму швагрові Олексію Волкову, допоміг йому увійти в літературну ріку. Нині він відомий хірург, а ще – талановитий автор детективних романів, член Спілки письменників України, переможець кількох літературних конкурсів. Можна сказати, що ми, його родина, були його першими читачами.

Яку нову справу Ви б хотіли освоїти?

Не знаю, чи я спроможний розпочати щось нове, але був би радий далі робити щось добре і вдосконалюватися. Сподіваюсь, що моє краще фото чи проза – ще попереду, про моє душпастирське служіння – говорити не мені, а людям. Завжди сподіваюсь, що серед того, що роблю, є щось варте уваги.

Вже 57 років Тарас Ігорович крокує життям, сповідуючи кредо: «Без Бога – ні до порога». До слова, я б ніколи не здогадалася про вік свого співрозмовника – виглядає отець Тарас молодо та бадьоро. Його дід, січовий стрілець, був довгожителем: в 95 років ніхто б не дав йому більше шістдесяти. В чому секрет? Здоровий дух, любов до цього світу, слідування настановам Господа, щира радість від нового та захоплення улюбленою справою, – цього хотілося би побажати усім тернополянам!

 

Спілкувалася Марічка Юрчак, Тернопільська Липа



Коментарі закриті.