Кольоровий світ Олесі Гудими

Зустріч із Олесею Гудимою – молодою тернопільською художницею, поетесою та журналісткою – стала для мене довгоочікуваною несподіванкою.  Ця експресивна, енергійна жінка, котра виплескує себе на полотно і у розмові, запевняє, що насправді уникає спілкування: «я люблю більше відчувати людей, аніж слухати». Та мені поталанило стати її співрозмовницею: плавно інтерв’ю перетворилося у бесіду, де більше запитань ставить Олеся, аніж я…

Вона випромінює легку, позитивну енергетику, але залишається нерозгаданою таємницею. На мене дивляться різні люди: в профіль Олеся – персидська принцеса, в анфас – грайлива шістнадцятирічна дівчина з бісиками в очах, а ніжний нахил голови видає у художниці лагідну мадонну. Вона слухає медитативну музику, захоплюється йогою та й саме малювання перетворила у своєрідну філософію…

Яка ж вона, Олеся Гудима? Яким є її «Тернопіль» із паралельного світу? Спробуємо здивувати читачів «Тернопільської липи»

Якого кольору твоє імя?

Зараз воно синього, кобальтового кольору. Яскраво-синій я найчастіше використовую у своєму малюванні. Синій – тому що я перебуваю у стані спокою, у мені немає бунту, мене не хвилюють інші люди, зараз я приймаю все і погоджуюся з усім. Щоб не відбувалося навколо, які б ситуації не траплялися – потрібно все сприймати зі згодою з Богом. Раніше я була червоного кольору, насиченого рожевого, я любила революцію, протест! Навіть торік… Я постійно змінююся. Те, що ви читали про мене місяць, тиждень, навіть день тому – це вже не правда.

Олесю, спершу ти пішла стопами батька – здобула фах журналіста. А звідки взявся потяг до образотворчого мистецтва?

В дитинстві я думала, що журналістом бути легко! У школі писала твори усім однокласникам, причому щоразу доводила інші позиції, вступала у суперечність сама із собою. Але виявилося, що все не так просто… Чоловік каже, що я «народжувала» статті. Вони були подібні на поезію, адже я дуже багато уваги приділяла милозвучності слів…

Проте для мене дуже складно бути у рамках, коритися вказівкам… Я вирішила плисти за власною течією. Завжди боялася, що займатися якоюсь справою можна лише завдяки глибокому освоєнню цієї професії, маючи відповідну освіту. Але це насправді не так! Більшість відомих людей були самоучками!

Я щодня займаюся самоосвітою, постійно шукаю інформацію про новинки у мистецтві, в курсі найсучасніших тенденцій та унікальних технік. Працюю по 7-12 годин на день! За три дні минулого місяця я намалювала 10 картин! Практикуюся у таких тонкощах мистецтва, про які не розкаже жоден художник, але не лише у технічному плані: вивчаю своє внутрішнє тіло, душу, емоції, спостерігаю за собою зі сторони.

Твої роботи дивують манерою виконання…

Називають мій стиль по різному – модерн, етноабстракціонізм, порівнювали з вишивкою. Насправді, оскільки я щоразу інша, то й в картинах відображені різні напрямки – елементи сюрреалізму, математизму, абстракції… Я не класифікую свої роботи за якимось видом. Вони просто є.

Ти не просто талановита художниця, поетеса, журналіст, а й хороша подруга,  любляча дружина та мама двох дітей. Тепер ти відчуваєш, що знайшла себе?

Гадаю, так. Раніше доводилося чути: «О, ви часом не донька Петра Ярославовича?».  Адже мій тато – знаний журналіст і радіоведучий. Тепер же тата зустрічають на вулиці й запитують «Ви раптом не батько Олесі Гудими?».
Але я зовсім не прагну популярності, визнання. Так, можливо, було раніше. У своїй творчості я пройшла три етапи: результатом першої була виставка «Сновиди». То був час, коли я почувалася самотньою, навіть у колі сім’ї, мною керувало власне «его». Далі – виставка «Кроки» – час порозуміння між мною та навколишнім світом, час, коли я вчилася бачити красу в усьому. Зараз я на третьому етапі, думаю, він буде останнім… Я шукаю злиття з Богом. Мене не зачіпає чиясь думка. Найбільшим критиком для мене є Іван Марчук. Якось він зайшов у наш магазин («Час малювати» – авт.), почав розглядати картини і дуже схвально, із захватом відгукувався про них. Він не знав, хто автор цих полотен. Було так приємно, адже я стояла поруч і все чула!

Якби ти створювала портрет Тернополя, то що б зобразила на полотні?

Це би був Тернопіль із паралельного світу: у світлих зелено-жовтих тонах та з казковими «чудіками», що швендяють поблизу білого «сторожа» – замку.

Де живе твоя муза?

Мої музи живуть зі мною – це моя сім’я та близькі. Живе муза десь на небі  та у моєму котику Пушинці.

Чи повинен митець страждати, аби творити?

Я скажу так: у світі немає добра і зла. Все негативне – перетворюється у позитивне, сприяє душевному зростанню. Негативне творило великих людей. Найбільші потрясіння приносять шалений досвід. Простими словами – все що не робиться, робиться на краще. Ми на цьому світі аби рости і здобувати досвід. Ми самі підсвідомо обираємо собі такі ситуації, які штовхають нас…

Наприклад, дівчина, яка мріяла стати поетесою, закохується … невзаємно. Страждає і потім приходить до розуміння, що це їй було дано з-понад… Для того, аби вона творила неповторні рядки!

За що ти любиш Тернопіль?

Наше місто я люблю за гарні, світлі пережиті моменти, зелені проспекти та шепіт людей. Я виросла на Новому світі, знаю там кожну травинку – в дитинстві забрати мене з вулиці було тяжко. От на «БАМі» жити було складніше: серед будинків – сірникових коробок я почувала себе незатишно. Але саме тут знайшла перше кохання, вперше цілувалася, тут народжувала дітей, тут зі мною люди, яких я люблю!

Був період, коли я страшенно хотіла поїхати звідси, і можливо, не житиму тут надалі… Але це місто, де я народилася. Я тут граю свою роль, роль складну, але й приємну. Та коли п’єса добігатиме кінця, доведеться міняти декорації, рухатися десь далі… За своїм теперішнім внутрішнім станом я бачу себе десь у невеличкому селищі в Ірландії – ця країна така близька мені по-духу.  А взагалі, то я б хотіла жити десь на острові з маяком і чути посвистування вітру навколо…

Уяви собі: ти прогулюєшся навколо Тернопільського озера та бачиш, що на берег викинуло пляшку з посланням. Пляшка для тебе не звичайна ємкість, не банальний предмет, а об’єкт мистецтва – колись ти розмальовувала їх, тож думаю, вона б привернула твою увагу. Ти піднімаєш її, розкорковуєш і дістаєш лист… що в ньому?

Слова «я тебе люблю». Напене, це кожен хотів би сказати і почути. У нас є дуже багато питань, ми багато не знаємо і багато шукаємо. Але всесвіт дає відповіді, просто треба вчитися бачити знаки, треба бути чутливим. Можна йти по вулиці, почути уривок розмови – і це буде підказка. Найчастіше я чую «правильні слова» у піснях навколо. «Я тебе люблю» – це гарна відповідь на всі запитання. Якось я їхала на виставку і не була до кінця впевнена, чи потрібно це мені. Але коли побачила величезну рекламу на магазині – слово «перемагай», зрозуміла, це моє! І виграла!

Випадок багато важить у житті людини. Знаю, що у вас з чоловіком також цікава історія знайомства…

Любомир – «львівський», а навчався у нашому місті. Я – навпаки. Якось подружка запросила мене у компанію, мовляв, хочу познайомити тебе з чудовим хлопцем. Дорогою до місця зустрічі я помітила позад себе настільки привабливого парубка, що гадала та навіщо мені те знайомство? Для чого кудись взагалі іти? Але ні я, ні він не наважувалися заговорити. Як вже всі зібралися на одній квартирі, той, з ким мене мали знайомити все не з’являвся, довго порався на кухні. Та коли я його побачила, то впізнала того хлопця з вулиці! Мені було 15 років, а це значить, що з Любчиком ми уже 17 років разом.

З ким би з відомих тернополян ви б хотіли жити по сусідству?

Не скажу, що ця людина популярна, але добре відома у вузькому колі. І не зовсім тернополянка, мешкає на околиці, у Великому Глибочку. Але з художницею Галиною Мінчук, до слова – мамою трьох дітей, я готова просидіти не одну ніч за філіжанкою кави, шукаючи відповіді на хвилюючі запитання…

Якими є тернополяни?

Мені здається, тернополяни – замкнутіші, скутіші люди, аніж мешканці Сходу України. У нас є красивий одяг, паркан, двір, пес у дворі, але часто всередині – пустка. На Сході люди бідують, у них немає красивого одягу, паркана, двору, пса у буді, але є внутрішня свобода. При цьому я не можу заперечити, наскільки багато у Тернополі творчих людей, в цьому плані ми нічим не гірші од Львова, ми просто-таки «творча оаза». Але хотілося б більшого руху, спілкування між цими особистостями…

Одним із таких «рухів» був твій проект «Люди і Blumen» з Веронікою Кіяшко. Які у тебе творчі плани на майбутнє?

«Люди і Blumen» – це була шалена виставка, більше 500 відвідувачів у перший день! Наші люди скучили за «тусовкою». Я й  сама відчуваю голод до побаченого. Я страшенний візуаліст, я б хотіла водити своїх дітей щотижня, оглядати нові експозиції, набиратися вражень. Потрібно організовувати виставки не заради «галочки» чи піару, а просто заради «свята зору».

Наступна виставка під назвою «Історія знаків» відбудеться 12 жовтня у краєзнавчому музеї. Це буде загадкова, цікава експозиція. Коли попередня виставка була подібна на перформенс, ми використовували світлові ефекти, пам’ятаю, як вдома малювала фосфором пелюстки квітки, то ця буде позбавлена зовнішньої «мішури», закцентована на внутрішню сутність робіт. Там теж звучатиме «класна» музика і кожен художник відчуватиме себе так, наче це його «персоналка».

Олеся непомітно вихоплює мій блокнот і починає малювати… «Розкажи краще про себе, про що ти мрієш? Знаєш, в житті потрібно ставити собі нереально високу планку, дуже досконалу мету, аби йти до неї усе життя. Тоді ти матимеш усе – всі твої проміжні бажання збудуться». Художниця ділиться зі мною своїми секретами щастя, роздумами про любов та цінність моменту, але про це – у наступній статті.

Спілкувалася Марічка Юрчак, Тернопільська Липа

 

 

 

 

 


 

 


Коментарі закриті.