Післясмак Першого Вересня, або враження мами першокласниці

Коли ведеш дитину в перший клас, а особливо, в свою рідну школу, почуття виникають двоякі. Адже досить дивно бути «тут», так би мовити, з іншого боку сцени, коли ти вже не дійова особа п’єси під назвою «шкільне життя», а глядач. Зацікавлений, небайдужий, схвильований, розчулений, але глядач. Разом із тим, відчуття «дежавю» не покидає: те ж саме шкільне подвір’я – діти, дорослі, квіти, метушня, той самий впевнений рідний голос директора, та й сценарій свята, нехай із деякими варіаціями, але знайомий – вітання від батьків, представників міської влади, першої вчительки, слово від одинадцятикласників і «першачків», номери художнього самодіяльності. Все так і відбувалося вчора, на святковій Першовересневій лінійці. Але з одним суттєвим нюансом, – для моєї шестирічної доньки ЦЕ було вперше.

Саме вона разом із іншими цьогорічними першокласниками крутила головою,  розглядаючи все довкола серед натовпу, проходила під розтягнутими рушниками за ручку із симпатичною одинадцятикласницею (мені так і не вдалося потім «добитися» у малої, як її звати), відверто нудилася, коли лунали вітальні промови, і підтанцьовувала пісням та танцям. Та в якийсь момент свята, в черговий раз глянувши через шкільне подвір’я на те, як донечка стоїть серед таких самих, як вона, новачків у новеньких зелених піджачках, я раптом усвідомила, що саме зараз моє життя кардинально змінюється. І зовсім не тому, що моя дитина так раптова подорослішала, перескочивши на горду сходинку «школяр» із наївного та дитячого визначення «дошкільня». Просто відтепер впродовж одинадцяти років з дня на день вона приходитиме в цю поважну стару будівлю в центрі міста і спілкуватиметься з дітьми, з якими доля зв’язала її на все життя (адже, в принципі, як кажуть, однокласників не вибирають). І саме на цим стосунках, що закладаються в школі, будуватимуться потім цеглинки подальших життєвих віх у її житті…

Таких, як моя донька, цього року в Тернопільській спеціалізованій школі №3 – 95: три класи. «Наш» тепер – 1-Б (хоча я все життя провчилася в «А»). Як побажав, говорячи про своїх цьогорічних першокласників і настановляючи їх на ту нелегку, але таку потрібну життєву шкільну дорогу, директор Степан Іванович Дудяк: «Хочеться, щоб школа стала для них другою рідною домівкою, де приємно навчатися не лише перший рік, а й всі 11 років. І щоб тоді, через 11 років, вони могли з гордістю заявляти, що є випускниками третьої школи»… У своєму виступі на лінійці директор також радів, що школа добре підготувалась до нового навчального року, тішився гарними відремонтованими класами, де дітям буде комфортно навчатися, дякував за допомогу в цьому батькам, вчителям і учням, особливо десятих класів, журився, що держава вкотре ніяк не допомагала. Звертаючись до одинадцятикласників, радив краще підготуватися, аби отримати високі бали в атестатах, а найголовніше – в сертифікатах про зовнішнє незалежне оцінювання, і пишався цьогорічними випускниками, всі з яких вступили до вищих навчальних закладів, а третина з них – навіть у центральні київські вузи…

Коли свято закінчилося, підручники зі щоденниками були роздані і усі необхідні фото з бабусями та іншими родичами зроблені, на запитання «Що тобі найбільше запам’яталося на лінійці», донька моя дала впевнену відповідь «казкові герої». І справді, персонажі модних зараз мультиків Лунтик, Спанч Боб, Хеллоу Кітті, Блискавка МакКвін та Вінні-Пух викликали шалене пожвавлення серед наймолодших учасників свята. Як і подарунок від казкових героїв – три зв’язки різнокольорових кульок для кожного з класів «першачків», які потім за командою ведучих відпустили у небо, щоб усі бажання здійснилися. І як би не дивно було це усвідомлювати, але в цей момент усі присутні на лінійці – дорослі і юні, серйозні і наївні, піднявши голови до синього вересневого тернопільського неба, із захопленням спостерігали, як у височині зникають рожеві, жовті та зелені кулькові грона. І так захотілося, що всі дитячі бажання, загадані в ці хвилини, обов’язково здійснилися.

 

Олена Лайко

Коментарі закриті.