Василь Князевич був Міністром охорони здоров’я в уряді Юлії Тимошенко, керував лікуванням отруєного Президента Віктора Ющенка. Тернополяни його пам’ятають, коли в 1990-ті роки він керував медициною області. Пройшовши шлях від простого лікаря до найвищої посади в медичній галузі, Василь Михайлович зараз очолює громадську організацію «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги».
Своїми думками і висновками про шлях, що пройшла Україна, у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності» ділиться Василь Князевич.
Який найбільший досвід здобула Україна за двадцять років Незалежності?
Напевне, найважливіше, що ми сьогодні маємо, то це можливість говорити про двадцять років Незалежності. Я пам’ятаю, як у дев’яностих роках старше покоління, люди, які повернулися з Сибіру, з тортур, які дійсно пережили ГУЛАГи і ті страшні часи, – вони не дуже вірили, що таке становище України може бути надовго. Вони обережно ставилися до того, що відбувалося довкола. Навіть дітей своїх не дуже пускали на демонстрації чи передові позиції. Їх життя так поламало, що вони не уявляли, що з такою машиною можна боротися. А те, що ми з вами вже двадцять років живемо в незалежній державі, маємо можливість вільно спілкуватися, що Україна втрималася, – це найбільше досягнення. Друге – це те, що з’явилося покоління – вісімнадцятирічних і старше, яке вже обиратиме майбутню Україну, голосуватиме на виборах. Хоча це складне покоління, бо воно виросло на перехідному етапі, коли одна формація розпалась, а друга – ще не була створена. Але для нашої країни важливим є саме нове покоління, адже коли ми відзначатимемо сорок чи п’ятдесят років Незалежності, то вже буде інша держава, яка матиме багато досягнень.
З’явився колосальний національний гуманітарний простір, – ми можемо вільно читати, слухати, говорити, хоча зараз це вже стає відносно вільно, але, все-таки, у нас є свободи, можливість вільного віросповідання…
Якщо пов’язувати розмову з Тернополем, то найбільше щастя у мене було в житті, коли в 1996 році з пологового будинку головний лікар видав мені сина, а заступник голови облдержадміністрації – дав найкращу машину, і я повіз малого в Катедру хрестити. І я – на той час великий чиновник – міг відкрито, вільно це робити. Двоє моїх попередніх дітей народилися за радянських часів. Я їх, звичайно, хрестив і шлюб брав, але то все було підпільно. А тут така разюча зміна відбулася! Для мене це колосальне досягнення.
За ці роки з’явилися серйозні, хоч їх і мало, українські величини в інтелігенції, які можуть бути зразком в культурі. Ми тепер більше знаємо про свою історію, хоча йде величезна боротьба, за те, щоб ми всього таки не дізналися. Але ми вже багато знаємо. Коли я приїздив на початках Незалежності до Києва, то рідко можна було почути «Перепрошую», якщо хтось випадково тебе штовхнув. Тепер українська мова досить поширена у щоденному вжитку. Я багато їжджу Україною, всюди розмовляю лише українською й бачу, що навіть на сході це зараз спокійніше сприймається, не дивлячись на політичні нашарування.
В України є серйозне майбутнє, адже почалися структурні процеси зміни свідомості людей. Хоча хотілося б за життя побачити ті радикальні кроки, завдяки яким Україна стане державою, якою можна буде пишатися.
Якими є ці радикальні кроки для Вас?
Для мене особисто – це коли соціальне забезпечення, культурний рівень, гарантії старості, навіть умови покидання цього світу (зараз я саме займаюся паліативною медициною), якість медицини ,– всі ці питання будуть підняті на якісний рівень. Для того, щоб ми себе почували достойно й інші достойно ставилися до нас: говорили, що це – країна, куди треба їхати, держава, де можна багато побачити, з багатою культурою.
Ще нам просто треба почистити країну, поприбирати сміття навколо, зробити нормальні дороги. Подолати такі соціальні явища як наркоманія, алкоголізм, СНІД, оскільки наше суспільство зараз дуже далеке від вирішення цих проблем. А перспективи в України – колосальні.
Зараз багато говорять, що Незалежність ми отримали на «блюдечку», а не вибороли її, тому й не цінуємо того, що маємо. Саме та нова українська інтелігенція і обговорює питання Незалежності в такому ключі. Вони, так би мовити, понижують статус такого поняття як незалежна держава до території, яку поки що ніхто не чіпає.
Найтрагічніша наша проблема, що в 1990-ті роки – ідеальні роки для початку розвитку нашої держави, коли можна було формувати ключові засади політики – на державному рівні не знайшлося управлінців, менеджерів-державників, які повели б країну в правильному напрямку. Кравчук зробив своє – Союз розвалив, а от будувати нове – це інше завдання. Ми ж раніше були як колонія, як область. Всі команди йшли зверху, все було розписано, адже в Москві – центр. Не треба було дуже фантазувати, що робити: є держплан і решта інструкцій. А тут раптом, – бери й господарюй сам! І на превеликий жаль, я можу стверджувати, що таких підготовлених людей, які б знали, що і як робити й куди йти, було надзвичайно мало. Якби були люди, яким би повірила нація, і які б повели її правильним шляхом, започаткувавши економічні, ідеологічні реформи (адже від них також не можна відступати), Україна була б зовсім іншою. Але таких людей не знайшлося, і ми до сьогодні мучимося у пошуках свого шляху.
Ви зачепили проблему підготовки кадрів. Про це зараз багато говорять, згадуючи радянську систему цього процесу. У нас в Україні нічого такого немає…
Проблема кадрів – це головна проблема в державі. І її поки-що ніхто не вирішив. Це головне питання, над яким треба було працювати. Для політиків у ці роки головним було прийти до влади. А в ім’я чого? Завжди дивуюся, коли люди борються за владу, бо не розумію, заради чого вони це роблять. Коли ти виходиш на найвищу позицію, це наджертовна доля. І маєш усвідомлювати, що відтепер – ти слуга народу, день і ніч маєш на нього працювати. Тобі зробили все, створили умови, ти – цар і навіть більше царя, бо царі того не мали. Але ти повинен не гнобити цей народ, за рахунок нього стаючи багатшим, а дбати про нього, щоб бідних залишилося мінімум, щоб люди, держава процвітали. Для цього необхідні особи компетентні.
Будучи міністром, я намагався щось зробити в цьому напрямку у своєму відомстві: проводив для працівників «п’ятихвилинки» і роз’яснював загальнополітичні речі й те, що зараз робить міністерство. Бо часто-густо той чи інший чиновник сидить і не знає, що ми робимо і навіщо. Я приділяв велику увагу підготовці кадрів, але це має бути системна робота, незалежно від того, хто приходить до влади.
В 90-ті роки я керував Народною радою в районі, а потім в Тернопільській області і мав багато ідей державотворчого напрямку. Ще тоді я ставив питання: де краще жити – де є багаті, чи де немає бідних? Європа – це шлях, де немає бідних, а ми обрали інший – дикий капіталізм. Україна не пішла шляхом європейського вибору. В 1990-х роках люди очікували змін, реформ і могли підтримати їх.
На превеликий жаль, тоді не склалося тандему Чорновіл-Кравчук. Можливо, якби виграв тоді Чорновіл, то в нас була б інакша ситуація, – не прийшли тоді до влади ті націонал-демократи, які могли щось принести. А потім ті, що приходили, то багато речей дискредитували. Якщо розподіл власності, то вона мала бути для всіх, створення однакових конкурентних умов. А так розібрали заводи ті, хто мав можливість. І зараз так само хочуть розділити й землю.
Велика трагедія для України – це наше зруйноване село. Це колосальна проблема, яка нам ще відгукнеться, але, водночас, – і перспектива України. А вийшло наразі, що просто розвалено колгоспи, роздано, розібрано всі ті господарства, й альтернативи не створено! Мало зародитися дуже серйозне фермерство. Але лобі, яке було зверху, не давало цій політиці реалізуватися. Їх цікали лише власні прибутки. І, таким чином, знищено мораль, устої українського села. Село насправді тримало цю державу, адже саме звідти вийшли багато знаних людей, саме в наших селах можна було виростити, виховати справжню людину.
А зараз там ситуація жахлива, оскільки селяни масово повиїздили на заробітки за кордон, і більшість вже, очевидно, не повернеться. По-перше, вони спробували там краще життя, – хоч і працюють на когось, але живуть в культурному середовищі, заробляють, користуються досягненнями розвиненого суспільства. А по-друге, – вони випали із «домашнього» середовища на довгі роки, і тепер тут змінилися родинні й інші зв’язки, функціонує зовсім інша система, ніж за кордоном. В результаті, сім’ї розпадаються, чоловіки, як правило, спиваються, діти – залишаються на бабусь із дідусями. А тут ще й наша держава докладається до виховного процесу.
Ви ж бачите, що була одна доктрина – дванадцятирічна освіта, доведення до європейських стандартів середньої та вищої освіти. Зараз Міністерство освіти все розвернуло в інший бік, і в тих дітей «дах їде» від того, що відбувається. Наших дітей готують не скажу, що до «рабів», але щось дуже подібне до того.
Відбудеться перерозподіл землі, то хтось же має на ній працювати. От і готують робочу силу заздалегідь…
Боюся гіршого, – що на цю землю будуть привозити людей з Азії, з Африки, які відпрацьовуватимуть надприбутки для бізнесу. Є й національно скерований бізнес, я не кажу про весь. Але, в основному, великий бізнес знає, що вони і їхні сім’ї будуть жити (і вже живуть) в Італії, Франції, Великій Британії, а тут для них головним буде – викачати гроші із землі, яка спустошена зараз. Люди доведені до відчаю, тому землю у них куплять за копійки. Питання продажу землі потребує серйозної дискусії і правильного рішення.
Земля наразі залишається найбільшим багатством України!
З приводу того, що Україна може стати одним з лідерів сільгоспвиробництва у світі говорять багато. Але хто пустить нас на світові ринки?
Чому нам вигідно входити в європейські структури, в СОТ? Для того, щоб отримувати квоти на продаж продукції. Світ зараз голодує. І якщо нас не пускають кудись в достатній мірі, то треба шукати свою нішу.
Також слід відновити внутрішній ринок якісних продуктів харчування. У нас зараз немає свого молока, – ми п’ємо лише порошкове. Їсти і пити нашу молочну продукцію неможливо. Це ж стосується і м’ясної продукції. Я пам’ятаю перший скандал, який стався в Тернополі, – це був, здається, 1992 рік, – коли ми виявили целюлозу в ковбасі. Що це було! Який крик! А тепер ми їмо, що завгодно! Повертатися треба до своєї натуральної продукції, підтримати свого виробника, а не завозити під вибори дешеві продукти, щоб сподобатися людям. Дешеве м’ясо, дешева ковбаса – за рахунок чого такі? За рахунок відходів. Системи стримування немає, системи контролю за якістю також. Ми належимо до помийної ями світу, в яку скидають будь-що.
Про те, що Україна – різна, зараз дискутують багато. Як ви трактуєте нашу різноманітність чи відмінність однієї частини країни від іншої?
Так, Україна різноманітна. Але Україну намагаються постійно робити різною. Якщо тільки для влади найголовнішими стануть інтереси людини, то це відчує і Схід, і Захід. На Сході немає великої трагедії російська чи українська мова. Всі розуміють, що, живучи в державі, яка називається Україна, потрібно знати державну мову. Але ж ні, – втручаються політики – наші або з інших держав, і починається гра на мовному грунті. Це надумане, штучне питання.
Є питання до ментальності. Схід більше нищили. Західній Україні вдалося цей час прожити під лояльним ігом, а Схід, на превеликий жаль, переніс жахливі речі, включаючи голодомор, громадянську війну. Тому їм зараз важче. Там тільки зараз відновлюються церкви. Це в Західній Україні по дві церкви на вулиці, а то й по три. А там їдеш і бачиш села, які не мають церков, не кажучи вже про міста. Звичайно, є низка складових тієї «різносності», але вона повинна зніматися тільки за умови, що підніметься рівень життя. Бо ці питання наносні. І вони розігруються, коли немає чим крити падіння добробуту людей. Тоді з’являються теми на зразок «Бандера», «Схід», «Захід», «націоналізм»…
Ви шість років, з 1992 до 1998, очолювали Тернопільське обласне управління охорони здоров’я. Тоді не було грошей, країна бідна. Якими ці роки були для Вас?
Для мене ці роки були ідеальними. Я був тоді свого роду романтик такий. За перші два роки на посаді мені вдалося стільки нових речей впровадити, що навіть, будучи міністром, я користувався тими напрацюваннями і тією логікою подій. Ми були готові пройти реформи дуже швидко: вийти на страхову медицину, пенсійну реформу.
Тоді, виступаючи, я говорив; щоб змінити в державі правила гри, нам треба зробити кілька простих речей. Перше, це ввести загальну військову повинність – всі хлопці повинні відслужити в українській армії. Не багато, півроку, рік. І там вони мають навчитися мови, дізнатися про становлення нашої держави, дістати фізичну підготовку, щоб потім чоловік міг собі дати раду. Тоді б хлопці мали той багаж і сформовану відповідальність, необхідну, щоб утримувати сім’ю, розуміти, що таке держава. Це була б більше виховна місія, ніж мілітарна. Друге, що я пропонував зробити, це з кожної сім’ї в Україні потрібно було одного делегата повозити по Європі, щоб, так би мовити, відкрити очі. Третє, це треба було відбирати молодь і відправляти на навчання на Захід із контрактами про повернення назад. Четверте і п’яте – це пенсійне і медичне страхування…
Тоді ще були колгоспи, ще все було, – не розбіглося і його ще не розібрали.
Ми впроваджували і сімейного лікаря, створювали систему підготовки медицини до страхової. Натхнення людей і віра в краще життя давала нам можливість багато чого змінити в країні.
Пам’ятаю, тоді такий найвразливіший факт, який я розповідав на уряді під час кризи 2008 року. Йшла мова про скорочення видатків, економію коштів. Я довго слухав і, звертаючись до колег і Прем’єр-міністра, сказав, що пережив вже кризу на посаді керівника обласного управління охорони здоров’я. В 1994 році не вистачало місяць грошей на зарплату. Я звернувся до людей з пропозицією місяць не брати зарплату і сам написав таку заяву. Вся медицина області не взяла місячну зарплату! Я говорив, що далі все піде нормально, бо так не може бути, і люди мене підтримали, –такий мав авторитет серед людей. Але наступного року вже три місяці була заборгованість із зарплати, далі –шість місяців, і я мовчу, бо не знаю куди подітися. Так дійшло до дванадцяти місяців. Тоді я вже збирав профспілку і говорив, що потрібно йти до влади і вимагати оплати своєї праці. А мене начальство запрошувало, щоб підписав взаємозалік: «ми недофінансували вам половину бюджету, але це вам піде на взаємозалік по електроенергії». Таких речей я не підписував. Тоді з’явилися перші мільйонери, які наживалися на цих взаємозаліках. В ті часи, коли я їздив до села, то, перш за все, йшов подивитися додому до лікаря, щоб побачити, за що він живе, чи йому люди «носять», коли по 12 чи 16 місяців не отримує зарплати! Це був страшний період, який знівелював будь-яку мораль, тому що лікар мусів брати плату від пацієнтів, бо мав за щось жити і годувати сім’ю.
В цей перехідний період ми впали на велике дно. І все це я розказував на уряді. Я говорив, що тоді, коли просив відмовитися людей від зарплати, думав, що є хтось там «зверху», хто знає і розуміє, що далі робити, і що на даний момент просто «так треба». Але зараз, будучи на самому верху, я ніколи не погоджуся, бачачи, що тут робиться, врізати заробітну плату і забирати гроші в лікаря. І ми тоді на Кабміні прийняли рішення не скорочувати виплати в бюджетній сфері. Навіть прийняли рішення про доплати.
Повертаючись до розмови про Тернопіль, після того як почалися ці всі взаємозаліки, це вже не була робота на творення, це була робота на виживання. Я намагався піти з посади, бо витримувати це було не можливо. Не можна прикриваючись великими гаслами робити недобрі речі.
Будучи міністром, і зараз, я багато зустрічаюся з тими людьми, які, як і я, очолювали обласні управління охорони здоров’я і були в 1990-х такими ж романтиками. Ми обговорювали не раз ті процеси, що відбулися в перехідний період. До сьогодні я не можу сприйняти того всього, що було. В результаті, з’явилися круті мільярдери. А медицина, еліта, як я її називаю, бо медики – це люди, які вчаться довго і рятують здоров’я, була кинута під ноги і до сьогодні піднятися на може.
Як Ви характеризуєте українську медицину, охорону здоров’я?
Це ще не є охорона здоров’я. Це розвалена система, яка була при Радянському Союзі і яка функціонує як система надання медичної допомоги не в найкращих зразках. Несистемно, не переозброївшись технологічно, на превеликий жаль. Ми ще не вийшли навіть на фінансування 1991-го року. Ми недофінансовуємо медицину на 8-10 мільярдів гривень щорічно (це при мені було).
Медицина це дуже об’ємна, багатофункціональна система, і треба надзвичайно серйозно підходити до всіх рішень щодо її зміни. Найважливіше – прийти до рівня, що коли людина потрапила в біду, то їй надається стандарт певної допомоги, не зважаючи, хто вона є, яке її прізвище чи посада. Її «відновлюють» на найвищому рівні, й вона повертається до повноцінного життя. Якщо ж не вдається відновити здоров’я пацієнта, то повинна бути розвинута паліативна допомога. Саме цією реформою я зараз займаюся. І сподіваюся, що через десяток років Україна буде мати таку систему, – щоб людина могла достойно піти з цього світу. Треба, хоч щось довести до кінця.
Ви вважаєте шлях страхової медицини для України правильним? В якому обсязі треба залишити державну медицину?
Те, що ми всі повинні брати участь у цьому процесі і шукати додаткових джерел фінансування медицини, не викликає сумнівів. З другого боку – цей страховий фонд, який ми створимо, потрібно буде утримувати. З’явиться купа нових чиновників, які теж захочуть нормально жити, і це буде за рахунок пацієнта. Тому державна модель медицини не є найгірша, її треба було тільки правильно розкласти і визначити правила гри. Ми розпочали зараз цей структурний процес: головне, щоб ви мали свого лікаря, уклали з ним договір, щоб він був зацікавлений з вами працювати. Коли на дільниці все добре, гарні показники, лікар від цього має додаткову винагороду. Таким чином вибудовується ціла система сприяння збереженню здоров’я. Потім треба розібратися з роллю лікарень, оскільки вони зараз не є лікарнями. Лікарня повинна гарантувати результат і бути за нього відповідальною. Зараз немає системи противаг, які б регулювали права пацієнта і відповідальність медичного закладу. Ми пропонували створити агенцію з контролю за якістю, яка б контролювала на виході результат лікарні.
До плану заходів реформування медичної галузі було включене створення університетських лікарень, які мали бути надзвичайно серйозним проривом в майбутнє охорони здоров’я. Вони б забезпечували впровадження лікувального підходу на основі наукового процесу, об’єднання ресурсу – лабораторного, діагностичного, підвищення рівня підготовки медичних кадрів. Університетські лікарні – це престиж, європейський рівень. Зокрема, постанова про створення в Тернополі такої лікарні вийшла, але наразі розвитку це рішення, на превеликий жаль, не має.
На сьогоднішній день, на мою думку, Україні рано говорити про страхову медицину: спочатку треба навести лад, структурно змінитися, а тоді дивитися, чи достатньо ми маємо коштів і які правила гри ми сповідуємо. Страхова медицина – це не панацея, так, вихід, але не панацея. В нашій Конституції ідеально записано, що людині у нас гарантована безоплатна медична допомога, і я чим далі (може тому, що стаю старшим) тим більше переконаний у правильності цього. На жаль, це така ж утопія, як і комунізм.
Вас асоціюють з Ющенком. Ющенко програв… Які висновки Ви для себе зробили із усіх цих «владних» ситуацій?
Програв Ющенко, програла Тимошенко, програла Україна. Я бачив ці конфлікти, і для мене це була трагедія, адже прагнення прийти до влади будь-яким способом ніколи до добра не доводять. Ми знову показали себе черговий раз, що ми українці. Напевно, зараз нам потрібен період переосмислення себе і того, до чого прагнемо.
Тоді була така система, де посада міністра – політична посада. Два рази Президент України Віктор Ющенко давав доручення відкривати по мені кримінальну справу. Указом мене не могли зняти ні Президент, ні Прем’єр-міністр. Треба було, щоб більшість депутатів проголосували. Це вже зараз Президент може звільнити міністра своїм указом. Було зареєстровано сім постанов, а двічі ставилося питання на голосування, але голосів не набрали. Я був у своїх діях абсолютно незалежним.
Будучи на посаді міністра, потрапив у жорстку політичну боротьбу, якої не розумів одразу, потрапив у дуже серйозні жорна. Посада міністра охорони здоров’я була важливою в декількох моментах життя країни. Пам’ятаєте, провокацію із загибеллю хлопчика в Донецьку від вакцини? Це було перетворено в політичну гру проти мене. Тоді прокуратура і Верховна Рада намагалися звинуватити мене у всьому. Але потім виявилося, що угода про ці вакцини була підписана до мене. В той момент Президент мене не те, що не підтримав, а навпаки, – працював проти мене. Але я вистояв – єдиний міністр у світі, який вистояв в такій організованій кампанії з дискредитації. Коли я після усього цього приїхав в ООН, то вже був популярний у світовому масштабі.
Наступною подією стала повінь у Західній Україні. І там ми не допустили проблем. Ми працювали дуже активно, що оцінили навіть у світі, який спостерігав, як спрацює наша система.
І останній складний для мене момент був пов’язаний із грипом, – 2009 рік, пригадуєте. Тоді мені довелося все взяти на себе, щоб керувати процесом і вийти з цієї ситуації більш-менш достойно: не дивлячись на те, що ми потрапили з цим грипом в політичну складову і на ній хотіли всі зіграти. Пам’ятаєте, публічні перепалки з прем’єр-міністром, закриті – з Президентом, згадайте, що виробляла опозиція!
Повертаючись до питання вакцини, то коли прийшов новий міністр, я йому сказав, що дуже бажаю, щоб політична сила, яка прийшла зараз до влади, відновила вакцинацію. Адже ми на два роки провалили програму вакцинації, відкинувши державу назад на десять років у питаннях вироблення в населення таким способом імунітету до важких інфекційних хвороб, дискредитувавши це питання. І відновити довіру людей до вакцинації буде дуже важко…
А загалом, ще раз переконався, що не можна йти до влади будь-яким шляхом. Це для мене аксіома. Якщо йдеш до влади, то повинен розуміти, що твоя місія – жертовна, і зобов’язаний працювати для людей. Коли ж маєш інші цілі: перерозподілити, віддати комусь якісь активи, стати мільярдером, – це погано закінчиться. За десять років люди будуть більше розуміти і житимуть в іншій державі. Зараз у нас – тимчасовий період так званих «врєменщиків». І незалежно, скільки грошей вони мають, – багато чи мало. Якщо вони не служитимуть державі, суспільство їх замінить. Досвід цього, повірте, вже є: диктатури такі летять, які, здавалося, ніколи не можуть розвалитися.
За останні роки, що вважаєте найбільш знаковим і найважливішим у Вашому житті?
Я був першим міністром охорони здоров’я із Західної України. Більше того, – взагалі, вперше в Україні, включаючи радянські часи, людина з цих країв обійняла таку посаду! Це знакова подія. Другим важливим досягненням в цей період вважаю те, що добився результату в лікуванні отруєного Президента. Це було «надскладне» завдання. Я керував групою медиків, яка займалася лікуванням Ющенка, і рішення приймав я. Щоб зараз не казали різні скептики, вважаю, що нам вдалося виконати своє завдання якісно.
Під час грипозної кампанії я поставив на карту все, не слухав нікого, діяв тільки в інтересах держави та людей. Для мене не існувало жодних кон’юнктурних речей. Мені вдалося створити таку обстановку, коли всі сили медичної галузі, наявні на той час в Україні, працювали, як годинник. На кону стояли людські життя, і я дуже пишаюся, що ми дійсно врятували на кілька тисяч людей більше. В той момент я переборов страх і висунув на найвищий рівень питання гласності про ситуацію з грипом. Інформація про динаміку поширення захворювання оприлюднювалася щодня в різних джерелах, – не тільки на сайті Міністерства, а й по телебаченню, інших ЗМІ. Люди щодня бачили, що робиться, як ситуація змінюється. Було роз’яснено людям, як потрібно поводитися.
Будучи міністром, я сприяв, щоб був започаткований орден Святого Пателеймона. Він був лікар, святий мученик, який не відмовився від християнства. Ця нагорода погоджена з владиками усіх церков, і буде однією з найвищих в державі. У ній переплітаються релігія, медицина і держава.
Політично я не допустив великої помилки, будучи на посаді міністра, бо до міністра можна завжди дуже багато мати запитань. Я пройшов багато «співбесід», кажучи по простому, місяці допитів в органах, яких цікавило, – зробив я те чи інше. Але, дякувати Богу, сидимо і спілкуємося з вами тут.
Важливо, що моя дружина і троє моїх дітей біля мене. Росте внук Данило (йому вже два роки). Важливо, що дружина мене не залишила, це дуже важливо.
Ваші побажання українцям.
Витримати тягар розбудови суспільства, прищеплювати любов дітям до своєї країн, щоб вони могли вільно тут жити і ця земля стала інакшою. А ще – вірити в достойне майбутнє, не боятися нікого й нічого. Найважливіше – це створити нормальне громадянське суспільство. Якщо в Тернополі, в районі, в селі кожному громада буде визначати, що для неї найголовніше, то в державі все зміниться. Влада має служити людям, а не навпаки, і бути їм підзвітною. Ми маємо багато переваг і велику перспективу!
Тетяна Долішна
