Празникуємо по-тернопільськи

Кінець серпня в Тернополі просто неможливо уявити собі без традиційного тернопільського празника. Це зараз ми урочисто говоримо про поєднання храмового празника та Дня міста, а колись давно тільки празник 28 серпня просто панував у місті, лідируючи над усіма іншими подіями та думками. Пригадую, у моєму під’їзді до сусідів з п’ятого поверху на празник завжди приїздили гості з села. Здавалося, що їх постійно було дуже багато. Збиралися у їхньому трикімнатному помешканні, де в самих гостинних господарів було троє дітей, а ще й жила бабуся – чи теща чи свекруха, зараз важко сказати, – традиційно люди досить різного віку. Серед них були жіночки в хусточках (це зараз я розумію, що жіночки, а тоді, лишень завдяки хусточкам, скромно зав’язаним під підборіддям, вони здавалися бабусями), огрядні дядьки з вусами (очевидно, ті, хто був менш огрядний а, можливо, навіть і без вусів, насправді, були молодшими, ніж я про них думала), заклопотані молодиці – сестри, братові, куми, і, звичайно, ціла зграйка наймолодшого покоління родини різного віку. Дітлашні вистачало тільки півгодини, щоб посидіти за загальним столом, і потім їх видувало на вулицю, на наш маленький двір перед звичайнісіньким п’ятиповерховим будинком із витоптаною травою та кількома молодими деревцями. З диким тупотом, наче в під’їзді долає перешкоди щонайменше рота солдатів у повному військовому спорядженні, дітлахи до пізньої ночі літали догори-вниз сходами. Це, до речі, страшенно нервувало мою собаку, яка вносила свій вклад у святкування, супроводжуючи ці дитячі перегони страшенним, а до кінця вечора вже майже істеричним, гавкотом. Але це вже було пізніше, а спочатку, у перший рік, коли ми всі тільки переїхали в наш новозбудований дім, почали знайомитися та спілкуватися разом і мали перший у новій «хаті» на п’ятому поверсі празник, усю сусідську дітвору ті «празникові» юні гості навчили новому й загадковому слову «путня». Що це за слово, ми тоді не знали, але воно приваблювало своїм незвичним звучанням і змістовою загадковістю. Не пам’ятаю, в якому віці ми дізналися, що справді означає слово «путня» в галицькій говірці і який у нього зв’язок із відром, але прізвисько «Путні», замість нормального прізвища, серед старожилів нашого будинку щодо родини з п’ятого поверху вживається й досі.

Згадуючи ті сусідські празники, неможливо не згадати, що сценарій у них повторювався з року в рік, і наступними за дітьми в наш двір спускалися чоловіки покурити, хоча в наших квартирах було по два балкони – тоді ще ні в кого не засклених. Можливо, висота п’ятого поверху не створювала відповідної атмосфери для курців, можливо, це був прости привід вирватися з-під опіки своїх благовірних, але дядьки окуповували наш невеличкий столик з двома лавками у центрі двору, диміли своїми міцнючими цигарками із гірким, терпким димом, і вели поважні чоловічі розмови у своєрідному такому чоловічому закритому клубі. Наскільки я пригадую, жодна жінка не дозволяла собі спуститися, щоб потурбувати своєю присутністю те суто чоловіче товариство. А за деякий час їх через дітей-«гінців» кликали до чергового столу – другого чи третього чи гарячого. Дядьки відразу чемно, дружно підіймалися з лавок і не поспішаючи, поважно дерлися сходами на той високий п’ятий.

А потім, звичайно, були співи, як же без них. На три, а то й на чотири голоси, чистесенько, лірично, душевно. Чути їх було далеко, незважаючи на п’ятий поверх, оскільки через літо і спеку та купу люду в квартирі були відчинені всі вікна і балкони, тому красивий повнозвучний спів потужними густими хвилями спускався згори, й кожне слово пісні було чути навіть іншому кінці подвір’я. Ніколи не забуду, як колись наступного після празника дня моя подруга, років на чотири молодша, яка жила у першому під’їзді (а ми, між іншим, у третьому) задала мені унікальне запитання: «А що це за пісню у Путнів вчора співали про те, як півня затошнило?». «Якого півня, – не зрозуміла спершу я, – не було такої пісні!». Аж потім здогадалася про що мова. Справді, є така чудова, ніжна, душевна і дуже правдива українська пісня, зміст першого рядка якої я й досі дослівно не можу пояснити: «Бодайся когут знудив, що мене рано збудив…». От вам і справді, півня «стошнило»…

Вже не пам’ятаю, коли сусідські гості розходились, – певно, все таки, хтось відразу якимось чином добирався, бо собака моя таки супроводжувала акомпанементом чиїсь шумні кроки і голоси в під’їзді, а хтось, очевидно, і лишався ночувати, зранку поспішаючи на перші автобуси чи дизелі, які везли їх додому…

А загалом, празник у Тернополі завжди мав свою неповторну ауру. Довкола смачно пахло печеним, на вулицях було гамірно і людно від святково вбраних людей. Парки традиційно просто переповнювали бажаючі погойдатися на качелях, і набережна ставу нагадувала демонстрацію у першотравневий день. Але це був тернопільський празник. Здається, цього дня ніколи не траплялося поганої погоди та дощу. Навпаки, завжди стояла спека. І небо – вицвіло-блакитне тернопільське небо, видавалося, з усмішкою спостерігало за суєтою, що панувала у місті. Можливо, ці враження були якоюсь мірою однобокими, бо вони не стосувалася ні урочистості церковних літургій, ні помпезності накритих столів із наготованими стравами, але таким у моїх дитячих спогадах і залишився тернопільський празник – свято із дуже жіночим обличчям. І це не тільки тому, що за ним світлою тінню стояв благодатний лик Божої Матері, а ще й тому, що основну скрипку цього дня завжди грали жінки – матері, бабусі, одним словом, господині. А так воно, до речі, залишається і зараз.

На  фото – церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка 28 серпня, на Успіння святкує свій храмовий празник.

Олена Лайко.

Тернопільська Липа

Коментарі закриті.