Дмитро Варода: «Якщо не молоді люди, то хто ж буде піднімати Україну»

Днями йому виповнилося 27 років. Днями фірма, яку він очолює, святкуватиме п’ятирічний ювілей. Днями він одружився, шокувавши знайомих і незнайомих тим, що приплив до своєї нареченої на яхті під червоними вітрилами… Він переконаний, що в цьому житті все залежить тільки від тебе, що для здійснення мрії треба просто дуже захотіти. Бізнесмен, екстремал і романтик в одному «флаконі» – директор тернопільської фірми з опалення «Ніагара» – Дмитро Варода.

– Дмитре, а чому ти для себе обрав саме такий вид діяльності – опалення. Чим керувався у виборі?

– Куди життя спрямувало, де «зачіпки», якісь шанси з’явились, за те й ухопилися. Хоча мрія завжди була мати своє якесь велике виробництво, щось виробляти, виготовляти, і з встановленням опалення це досить споріднені галузі, чи не так?

– А як взагалі визначався із фахом: чому, скажімо, не вчитель, не лікар, не дизайнер?

– Технічний напрямок обрав ще відразу після дев’ятого класу школи, адже закінчив технічний коледж ТДТУ. А коли вступив до академії народного господарства і вчився заочно, знайшов роботу, пов’язану з опаленням. Та фірма, куди мене взяли інженером, стала для мене першою «достойною» роботою. Перед тим, правда, я встиг багато де попрацювати, яких тільки важких робочих професій не перепробувати! І от, відкривши для себе саме таку діяльність, із встановлення опалення, маючи можливість багато чому навчитися практично, буквально через рік був запрошений на іншу аналогічну фірму, правда, вже на значно вищу посаду. А тоді за деякий час я вирішив розпочати своє.

– Скільки років тобі було, коли прийшов до рішення щодо власного бізнесу?

– Двадцять два.

І не страшно було?

– Страшно! Але враховуючи попередній досвід роботи, ту всю підготовку, кадри, колектив, детальний підрахунок, плюс – масу страховок, ну і велике бажання, все-таки відважився.

А як же стартовий капітал?

– Насправді, я є співвласником фірми «Ніагара». І половину тієї суми, з якої ми починали, вклав у «Ніагару» мій друг і партнер Максим Рєзніченко. Він, у свою чергу, взяв гроші у мами, яка на той час вже десять років працювала в Італії. Отож, все, що вдалося їй наскладати, й вклав у нашу ідею. А я свою за половину суми заставив мамину квартиру. На ті гроші ми й розпочали.

Те, що з «Ніагарою» вас мами підтримали, зрозуміло. А як твоя мама взагалі поставилася до твого вибору виду діяльності в житті?

– Я почав працювати практично з тринадцяти років. Отож мама ще тоді побачила, що можу приносити дохід в сім’ю, причому, навіть більший, ніж вона, добиватися того, чого хочу, і вчитися при цьому нормально, то вона давно вже не керувала, як мені діяти, а тільки пишалася мною. І навіть пішла на такий ризикований крок – квартиру, в якій живе сім’я з п’яти чоловік, дати під заставу, щоб син розвивав бізнес. Адже в нашій державі, чесно кажучи, усіляке буває… Отож, за таку довіру – величезна вдячність мамі!

А які подальші перспективи в плані бізнесу ти бачиш?

– Розширенню, як кажуть, немає меж. Якщо ми розпочали тільки з опалення, то на даний момент виконуємо роботи з вентиляції, кондиціонування, басейни будуємо. Плануємо надалі розвиватися також в регіонах Тернопільщини. Можливо, дійдемо й до свого виробництва, щоб продукція, яку ми продаємо, була доступнішою для українців.

– Кілька років тому твоє прізвище звучало в інформаціях про досягнення тернопільських віндсерфінгістів…

– Справді, віндсерфінг – величезний, прекрасний період у моєму житті, який зайняв десь п’ятнадцять років. І напевно, саме спорт показав мені, до чого варто прагнути. Завдяки спорту я переконався, що в житті таки можна перемагати, бачити світ і щось звершувати. Тобто, саме із спортивного досвіду у мене з’явилося бажання йти вперед і чогось досягати.

До речі, спорт і досі присутній у моєму житті, в міру можливості й часу, звичайно. Насамперед, це той самий віндсерфінг, – вітер, хвиля, дошка з вітрилом. Останнім часом захопився кайт-серфінгом, – коли замість вітрила пересуваєшся по воді на дошці за допомогою парашуту. Люблю також інші екстремальні види: влітку, особливо, коли вітру немає, – вейк-борд, взимку – гірські лижі. Приваблює також катання на конях. Тобто, всі такі екстремально-романтичні види спорту мене цікавлять. В тому числі, до речі, і стрибки з парашутом. Я вже один раз стрибнув і далі збираюся підкорювати висоту. Звичайно, що з бізнесом часу на все це дуже-дуже мало, тобто, захоплення, які б не були цікаві, відходять на дальній план. Але будемо старатися налагодити все так, щоб мати більше для них часу.

– Ти недавно одружився, і якою бачиш ідеальну модель сім’ї?

– Правду кажучи, важко змоделювати сім’ю, хоча в бізнесі й справді дуже багато всього моделюю, планую. Але чомусь модель сім’ї складно собі уявити. В будь-якому випадку, хочеться, щоб це було казково, романтично, благородно. Щоб у нас з моєю коханою були здорові, розумні, прекрасні діти, щоб нічого нам не заважало, як кажуть, вити своє сімейне гніздечко і продовжувати ту казку, яку ми розпочали під час нашого весілля під червоними вітрилами.

– А чи задумувався ти над тим, які проблеми у сучасної молоді, чи важко молодій людині зараз знайти себе?

– Звичайно, я задумувався над такими питаннями, і насамперед як керівник. У мене на фірмі працює близько вісімдесяти чоловік: люди мого віку, молодші за мене, старші. І на мою думку, величезна проблема сучасної молоді – це лінь, банальні лінощі. Тобто, коли не хочеться розвиватися більше, щось підкорювати, не хочеться стукати в двері, щоб тобі відкрили, не хочеться щось переборювати, переламувати якісь свої принципи. Насправді, велика проблема в Тернополі, та й в всій Україні, – кадри, молоді спеціалісти, на яких можна покластися, які щось знають. Якщо розпочати власний бізнес зараз і справді важко, через те, що ринки надзвичайно щільні і протиснутися поміж тих «монстрів» практично нереально. Але от знайти високооплачувану роботу, навіть не виїжджаючи нікуди за кордон, навіть дуже реально. Я стикаюсь із тим, що у нас фірми вже навіть «б’ються» за хороші кадри: хто заплатить більше за якогось «толкового» молодого спеціаліста, на якого й справді в роботі можна покластися.

– А чого ж тоді молодь так рветься за кордон?

– Думаю, це є загальна схема. Просто не потрібно вчитися до цього, не потрібно щось переламувати, жертвувати, десь затягувати ремінь. А так – заплатив, послали, попрацював, щось заробив. Але чи це життя?

– Тобто, ти вважаєш, що в Україні є можливості для молодих людей?

– Однозначно є, і причому, дуже великі. Адже якщо не молоді люди, то хто ж буде піднімати Україну! Саме молоді люди вже мають свій сформований світогляд, який відмінний від тих стереотипів, що склались у тих, хто є при владі. Тільки молодь щось і може зрушити. Бо якщо вони цього не зроблять, то хто ж тоді!

– Що ти вкладаєш в поняття «молодь»?

– Моя думка – молода людина, це людина віком від 18 до 35 років. Хоча є, звичайно, багато старших людей, які молоді духом, але тим не менше… А чому від вісімнадцяти? Саме тоді з’являється можливість без батьків щось заробляти, щось робити. Отже, саме в цей період людина як духом молода, так і має сили гори перевернути!

– Які ти бачиш найважливіші проблеми Тернополя?

– Важко казати… В першу чергу, думаю, немає поводиря, який міг би щось змінювати, згуртувати всіх тернополян. Це ми говоримо про владу. Тобто, один хтось нічого не зможе зробити, на рівні, навіть маленькому, це дуже важко. Але якби всі тернополяни змінили хоч трошки, можливо, свій менталітет, свої погляди, послухались когось, хтось їх організував, згуртував, то у нас легко могло би бути місто європейського взірця.

– А які сфери потрібно розвивати в краї?

– Тернопілля має прекрасні землі. Промисловості нашій дійти до тих сучасних «монстрів» неймовірно. Тому ми повинні розвивати аграрну сферу, і інвестиції мають іти саме в аграрний бізнес.

Що на твою думку щастя?

– Думаю, для кожного воно своє. Щастя для когось може виражатися перемогами, як в мене, в когось – теплом, в когось – це і нічого не робити. Отже, й справді, – в кожного своє. За рахунок цього ми, люди, по-різному розвиваємося, є різні професії і так далі.

– А що ти вкладаєш в поняття «Батьківщина»?

– Батьківщина – це, в першу чергу, місце, де ти виріс, де провів дуже багато свого часу, простору, де твої батьки, друзі, близькі, де, куди би ти не поїхав, не бачив довго, повертаєшся, бачиш кожен листочок, і в тебе з’являється ностальгія. Батьківщина – це місто, де ти фактично пускаєш своє коріння. Якщо говорити образно, це те місце, де ти спочатку був молодим листочком, потім сам став деревцем і пустив коріння, і яке так чи інакше теплом буде зігрівати завжди.

– Слово «перспектива» – як ти це сприймаєш?

– В першу чергу – перспектива, це те, що ти сам собі вибудовуєш. Мається на увазі, що наразі, в момент, коли сам це будуєш, ти нічого не маєш. І от перспектива – це таке поняття, коли ти можеш дуже-дуже довго працювати, вкладати свої сили протягом років і сподіватися на те, що потім може воно віддасться. Якоюсь мірою це навіть безкорисливість. Але при цьому віриш, що коли воно таки «віддасться», то сторицею.

– Якби тебе попросили дати рекомендації молодим людям, що б ти порадив?

– Є прекрасна порада в Біблії: «Стукайте, і вам відкриють». Є справді величезна проблема у молодих людей – десь «зачепитися», щось розпочати в житті. Молоду людину, яка тільки закінчила інститут, ще не бачила життя, не дуже хочуть брати на роботу, адже не знають, чи зможе вона виконувати те чи інше, наскільки вона відповідальна, та й у будь-якому випадку її й далі потрібно вчити. Тому бояться розчаруватися, оскільки дуже багато молоді вчиться не за своїми знаннями, а просто платять гроші за оцінки. Для тих, хто так робить, – забудьте, тому що все, що ти здобув нового, таки вертається, і кожне слово, яке ви почуєте, прочитаєте, рано чи пізно, повірте, в житті вам знадобиться і буде можливість його використати. А для тих, хто гарно вчиться, раджу не боятись – стукати, ходити, шукати, читати, і все буде. Потім за вас, як за фахівця, роботодавці ще будуть «битися»!

Олена Лайко

Тернопільська Липа

 

Коментарі закриті.