У покинутих дітей завжди є надія на сім’ю (ФОТО)

1 червня святкуємо Міжнародний день захисту маленьких жителів Землі. Й справді, сьогодні найнезахищенішою верствою населення в Україні є діти, зокрема сироти. Більшість з них потрапляють у притулки з неблагополучних сімей. У кожної малечі – своя історія, щоправда з не дуже позитивним сюжетом, адже опинилась вона там не з власної волі.

– Перші дні перебуваня малечі в будинку дитини є найважчими, що може бути для неї справжньою психологічною травмою. Дитину охоплює страшний смуток і розпач. Працівників будинку вона сприймає як ворогів, котрі розлучили її з найріднішими людьми – батьками. Адаптовуються діти до нового середовища  від тижня до кількох місяців, а той до півроку, – розповідає старший вихователь Тернопільського обласного будинку дитини Галина Борщук. – Відтак,  найважливіше – знайти підхід до дитини, аби вона повірила, що її люблять.  А це для нас – справжній успіх і перемога, адже ми знайшли контакт, порозуміння з малюком.

Коли пані Галина прийшла на роботу в будинок дитини, то спершу гадала, що ніколи не працюватиме там. Та якось жінка побачили у групі важко хвору дитину з недорозвинутим ковтальний рефлексом, котру годувала медсестра.

– Після годування жінка витерла обличчя дитини і поцілувала. Тоді я зрозуміла, що все-таки зобов’язана залишитись. Цей випадок і наштохнув мене присвятити своє життя сиротам. З того часу працюю у будинку дитини вже 25 років, – пригадує жінка.

Як каже пані Галини, вона не є прихильником притулків. Жінка визнає, що будинки дитини – це недолік суспільства. Мовляв, кожна дитина повинна виховуватись і зростати у повноцінній сім’ї. Однак хтось має піклуватися про покинутих дітей.

– В Україні, де живе достатня кількість мільйонерів, утримання покинутої дітвори покладено на державу. Неодноразово доводиться чути, що державі невигідно фінансувати сиротинці. Звідси виникає питання: кому потрібні заощаджені на дітях гроші? – продовжує розмову старший вихователь. – Сьогодні весь світ говорить про глобалізацію, інтеграцію, до чого прагнуть і наші чиновники. Але їм варто подбати передусім про найголовніше у житті – про дітей – наше майбутнє.

Загалом у сиротинці перебуває 55 дітей віком від двох місяців до чотирьох років. У цьому закладі вони отримують належний догляд, п’ятиразове харчування, словом все найнеобхідніше. Майже все… Вихованці притулку понад усе мріють відчути себе потрібними, пізнати батьківську ласку і тепло. На жаль, не так часто подружні пари всиновлюють сиріт. Тож перший крок, першу посмішку і, зрештою, перше слово “мама” вихованці дарують людям, які поруч, – працівникам притулку.

–  Діткам ми завжди пояснюємо, що в них є мама. Мовляв, вона до тебе обов’язково прийде. І кожний малюк вірить, що якось відчиняться двері і за ним прийде матуся, яка пригорне і забере з притулку, – додає співрозмовниця. – Є випадки, коли батьки через усілякі обставини змушенні на певний період залишати дітей у притулку. Приміром нині у нас перебувають братик із сестричкою. У них є законна мама. Через матеріальну скруту жінка змушена їздити за кордон – у Польщу. Але це не заважає їй відвідувати дітей. Коли ж вона повертається на довший час у Тернопіль, забирає їх додому. Беручи до уваги цю історію, як на мене, у нашій державі потрібно створювати ще й центри допомоги батькам. Ці заклади сприяли би їхньому працевлаштуванню, у забезпеченні житлом.

Цікаво, що покинуті діти найкраще розкривають свої можливості і таланти під час виступів на святах. Вони вкрай люблять танцювати, декламувати вірші, співати, а взамін отримувати теплі оплески. Трапляються випадки, коли хтось з малечі навіть вимовляє свої перші слова у сиротинці.

– У будинку дитини є хлопчик, котрий півроку не розмовляв. А на святі Миколая розказав вірш. Це було приємною несподіванкою для всіх, – каже пані Галина. – Також дітки дуже полюблять екскурсії, адже для них це чи не єдина можливість пізнавати навколишній світ. Торік ми возили дітвору у гідропарк “Топільче”. Про цю поїздку вони досі згадують з враженнями та емоціями. Цього літа знову плануємо невеличку поїздку в межах міста. Однак проблема полягає у відсутності транспорту. Ми вже кілька років просимо владу дати нам автобус. Ми не вимагаємого нового транспорту. Нас цілком влаштує автобус на 12-15 місць, який вже був у вжитку. На превеликий жаль, так і ніхто не відгукнувся.

Натомість вихованці будинку дитини, попри всі негаразди, щиро посміхаються і дивляться на світ своїми маленькими оченятами, у яких жевріє надія. Але, що робиться у їхніх маленьких серцях, – одному Всевишньому відомо. За стінами сиротинця на них чекає світ, повний загадок і несподіванок. Попереду ще стільки нового, цікавого і таємничого. Комусь пощастить знайти своє сімейне гніздечко, а комусь доведеться пізнавати цей світ самотужки…

 

Юля КВІТКА

Тернопільська липа

Коментарі закриті.