Магія фото Ореста Лижечки

Його фотографії дивують, захоплюють і найголовніше ніколи не залишають байдужими. Усе це про відомого фотожудожника Ореста Лижечку. Нині фотомайстер працює у чортківській районці, утім його роботи знають і закордоном. Деякі з них призери всесвітньовідомих конкурсів. Про життєвий шлях і магію фото Орест Лижечка розповів в інтерв’ю «Тернопільській Липі».

– Ви мріяли бути фотографом? Як розпочався ваш життєвий шлях у фотомистецтво?

– Якось батьків колега подарував мені ще тоді старенькі фотоапарат “Смена”, фотозбільшувач і ліхтар. Саме з нього розпочалося моє захоплення фотографією. Пригадую фотографував все підряд –  рідних, однокласників, друзів, квіти, комахи… Мені тоді було 16 років. А після закінчення школи вступив до Тернопільського профтехучилища облпобутуправління (сьогодні це Тернопільське ВПУ-11), на спеціальність фотограф широкого профілю. А згодом ще закінчив Республіканський технологічний технікум у Києві, де отримав диплом технолога фотографії. Саме там я дізнався про захоплюючий світ фотомистецтва. Відвідуючи фотовиставки та переглядаючи журнал «Советское фото», інколи щастило дістати закордонні журнали з фотомистецтва, часто піймав себе на думці, що хотів творити щось подібне.

– Що є для вас професія фотографа?

Це дуже цікаве життя, подорожі, знайомства. Мав можливість практично побувати майже в кожній області України, в районах рідного Тернопілля і селах Чортківщини. Хоча 90 відсотків своїх найкращих робіт відзняв саме в межах району. Вважаю, що цікаві сюжети завжди можна знайти біля свого дому… Професія фотографа це також  і творчі пошуки, постійне удосконалення  майстерності, спілкування з різними людьми, колегами, можливість брати участь у салонах, виставках.

– Що найбільше подобається у цій справі?

Можливість творити, хоча робота фотокора в районці деколи вимагає просто зробити технічно хорошу ілюстрацію про ту чи іншу подію. Часто, завдяки роботі в газеті, вдається побачити цікаві сюжети, які не завжди мають відношення до теми. Просто потрібно вміти їх побачити і зафіксувати. А далі це вже “муки творчості”  в доведенні файла знімку до досконалості. Часом на це можуть піти і декілька років, поки не виникне ідея, як цей сюжет зробити. А деколи буває, що сюжет поки є думка, відразу обробляється в Фотошопі.

– Раніше виготовити фото було справжнім таїнством, тепер завдяки науково-технічному прогресу усе спрощене чи траплялися курйозні ситуації?

На жаль апаратура, обладнання і матеріали на той час були дуже недосконалі. Дуже часто підводила техніка. Також були проблеми з її ремонтом. Навіть тодішню радянську техніку у Тернополі вільно купити було просто неможливо. Тому на початку навчального року учні групи фотографів ПТУ часто виїжджала на екскурсію в Мінськ, Ленінград чи Москву і там “отоварювалися” чи то “Зенітами” чи “Києвами”… Ще кожен шукав можливість “дістати” закордонну техніку, переплачуючи за неї у декілька разів. І якість фотоплівок і фотопаперу не завжди відповідала вимогам навіть тодішніх стандартів. Навіть бувало так,  що на деяких листках фотопаперу чи  плівки була відсутня … емульсія…

Незважаючи на труднощі зйомки на плівку, сьогодні ще багато професіоналів принципово з нею не розлучаються. Нещодавно будучи  у Києві, в магазині фототоварів, побачив, що ще багато фотографів купує фотоплівку, фотопапір і хімікалії для їх самостійної обробки. Дехто навіть самостійно виготовляє фотопапір. Існує багато думок, що аналогова і цифрова фотографія існуватимуть ще дуже довго. Колись, після винаходу фотографії, говорили що малярство відійде. Але, як бачимо, ні.

– Щоб зробити вдале фото важлива хороша техніка чи радше вміння фотографувати?

Починав я з старенької “Смени”, потім був не дуже надійний”Зеніт”, дещо серйозніші на той час апарати “Салют”, “Київ-88″… А на початку дев’яностих років у редакції нашої газети “Голос народу” з’явився двомегапіксельний “Олімпус”, а згодом – тримегапіксельний.  Як не дивно, але саме цими фотоапаратами мені вдалося створити роботи, які принесли успіх у виставках, конкурсах і салонах багатьох країн світу. Ці роботи і нині здобувають нагороди. Дуже багато колег дивуються, як мені цими примітивними фотоапаратами вдалося створити “Мелодію”, “Селяни”, “Чорний кіт”, “Старе місто”, “Гусячий ранок”, “Баба Текля” … Хоча, звичайно, від апаратури багато залежить. Але найголовніше, у чиїх вона руках. Можна придбати камеру за дуже великі гроші. Але що з того?

– Яким фото найбільше пишаєтесь?

Виділити їх не можу, бо кожна фотографія для мене по-своєму дорога. Бо до кожної з них вклав свою душу, енергію, натхнення, разом з героями знімків переживав за результат. А скільки часу потрібно, щоб у процесі обробки довести знімок до відповідного рівня. Так як батьки люблять кожну свою дитину однаково, таке і у мене ставлення до своїх художніх робіт. Упродовж 15 років не завішую своїми роботами вдома стіни, через те, що не можу із них виділити найкращу. А ще, коли картина чи фотографія дуже довго висить на стіні, то з часом вона перестає мені подобатись….

– Якби не стали фотографом, то…

Навіть не уявляю.

– Чи маєте учнів, хто вони?

Ще коли у 80-их роках минулого століття працював майстром виробничого навчання і викладачем з фотопредметів у Тернопільському ПТУ, учнів не бракувало.Кожен з них у тій чи іншій мірі здобував знання в залежності від здібностей і власного бажання освоїти спеціальність. Чимало з них тепер працює у сфері обслуговання населення, деякі стали фотожурналістами або займаються фотосправою в інших галузях. Нині, як таких постійних учнів не маю. Але кожен, хто до мене звертається, завжди отримує вичерпну інформацію, в першу чергу з творчих питань. Бо технічною інформацією я не дуже цікавлюся і не володію – користуюся тією апаратурою, яка є в наявності. А ще моя 13-ти річна донька Оленка поступово освоює фотозйомку. Вона вже встигла здобути декілька нагород у дитячих обласних і республіканських фотоконкурсах.

– Чи не хотіли б працювати у столиці, чи не запрошували на роботу за кордон?

Я не горю бажанням працювати у столиці чи  великих містах, чи за кордоном. Цілком комфортно почуваюся у провінційному Чорткові. Просто не люблю мегаполісів, шуму великих міст. У Чорткові маю можливість в час сприятливого стану погоди оперативно побувати на місці можливої зйомки. Колись неодноразово отримував запрошення на роботу в обласні видання. Але змушений відмовити, бо обставини так склалися, що мушу бути в Чорткові. Оскільки я є переможцем багатьох міжнародних фотоконкурсів, то мене їх організатори дуже часто на вигідних умовах запрошують на церемонії нагородження чи відкриття виставок. Але я ще ні разу з цього не скористався. Навіть закордонного паспорту ще не маю. Мої роботи проходили декілька етапів відбору і експонувалися за останні трохи більше як 5 років у 49 країнах світу на всіх континентах. Це понад 400 виставок і салонів.

– Справжній фотограф повинен володіти такими якостями…

У першу чергу, це культура поведінки і спілкування з людьми, яких фотографуєш. Завжди потрібно бути зібраним і готовим до зйомки. Адже часто буває, що хороший сюжет з’являється несподівано. Тому камера, в першу чергу під час оперативних зйомок, повинна бути завжди напоготові. Ну, і повинно бути відчуття майбутнього кадру, слід відразу продумувати варіанти композиції під час самої зйомки, а не думати потім як у Фотошопі врятувати ситуацію. А ще треба вміти бачити те, чого не бачать інші.

Про що мрієте?

– Мрій і планів є чимало. Але не буду про них говорити, боюсь зурочити, а також вважаю, що краще хоч щось хоч трохи  зробити, аніж багато намріяти чи напланувати.

Тетяна КУЗІВ

Тернопільська Липа



Коментарі закриті.