Тернополянка мріє створити будинок сімейного типу

Справжня мама – та, яка виховала дитину, поставила її на ноги, завжди була поруч у радісні та важкі хвилини, вказала правильний життєвий дороговказ, а не та, яка лише народила. Як доказ, життєва історія тернополіського подружжя Надії та Андрія, які п’ять років назад прийняли у свою сім’ю однорічного Василька і стали йому законними батьками (імена змінені з етичних міркувань).

Такого щастя як народити у тернополянки не було, а вона понад усе мріяла про маленьку крихітку на руках, недоспані ночі і дзвінкий дитячий сміх у власній оселі. Надія хотіла донечку.

Одного дня жінка разом із чоловіком остаточно прийняли для себе рішення: як би там не було, обов’язково стануть батьками. Допомоги вони вирішили шукати у Бога.

– Все розпочалось з походу до Зарваниці кілька років тому, в серпні. Щороку у день смерті свекрухи ми з чоловіком ночуємо у духовному центрі нашого регіону, – розповідає Надія. – До Зарваниці частину дороги ми пройшли пішки в наміренні стати батьками. У святому місці я благала Богородицю про дар материнства. А вже у грудні за кілька днів до Дня Святого Миколая ми познайомились з Васильком.

Коли жінка вперше взяла на руки дитя, а воно пригорнулося до неї, Надія вже тоді знала, що хлопчик буде її сином. Та процес усиновлення був довготривалим і не з легких, оскільки раптово знайшлася рідна мати малюка. Як виявилось, вона підкинула сина у лікарню. Згодом Василька віддали у дитбудинок, де його майже щодня протягом чотирьох місяців відвідувало тернопільське подружжя.

Шукаючи розради, Надія багато молилася до італійського Святого Герарда – опікуна матерів і дітей. І Бог почув її молитви: вже через півроку Василька всиновила тернопільська сім’я.

–  Хлопчик народився на саме Благовіщення, 7 квітня. Можливо, це трапилось не просто так. Адже Василько є дуже набожним хлопчиком.  Ми кожної неділі ходимо в церкву. Син каже, що Ісусик – це його друг, – говорить жінка.

Кожного року хлопчик просить у Святого Миколая, щоб у світі ніколи не було агресії та сварок між людьми, а панувало добро. Вже у свої шість він знає, що буде священиком.

– Усі кажуть, що в хлопчика розумні очі і філософське мислення, як на його вік. Гадаю, що паростки добра та милосердя у Василька частково закладені генетично, тому я вдячна біологічній матері за народження сина, – продовжує розмову Надія.

Надія разом із чоловіком планують найближчим часом всиновити ще одну дитину – тепер вже дівчинку. Та й Василько мріє про сестричку. Тернопільська сім’я часто ходить у місцевий дитбудинок.

Особливу любов допокинутих дітей відчуває шестирічний хлопчик. Мабуть, у маленькій голівці назавжди закарбувались у пам’яті спогади про сирітське життя.

Утім, зараз у Василька є люблячі батьки, для яких він найдорожча людина у світі.

– Любов до Бога та материнство – для мене найбільше щастя. Тому на майбутнє мрію створити будинок сімейного типу. Не поділяю думок та німірів тих жінок, які готові проміняти народження дитини на кар’єру. Недаремно здавна вважали, що жінка – це Берегиня сімейного вогнища та затишку, – каже тернополянка.

Юля КВІТКА

Тернопільська липа

Коментарі закриті.