Ярослав Гап’юк: «Ціную тонкий гумор, де грає думка»

Співвласник тернопільського видавництва «Підручники і посібники» Ярослав Гап’юк більшу частину свого життям присвятив дітям, що продовжує робити і зараз — таким є його покликання. І звучить це не голослівно, адже після закінчення вузу вісім років він пропрацював у Хоростківській школі №2 вчителем математики. Далі мав справу вже зі старшою «дітворою» – студентством, і майже тридцять років займався викладацькою діяльністю у Тернопільському педагогічному інституті (нинішньому педагогічному університеті). Колишні випускники пам’ятають Ярослава Федоровича як строгого, проте справедливого наставника, про що й нагадують йому при зустрічах. Він залюбки долучався до гумористичних конкурсів, які проводили студенти, оскільки у молоді роки грав у КВН за команду фізмату Кременецького педагогічного інституту, де навчався. Зараз Ярослав Гап’юк готує до друку літературу з виховання та інтелектуального розвитку дітей, яку написав на основі власного досвіду, а весь свій вільний від роботи час віддає чотирьом своїм онукам. Зокрема, організовує їм дні народження, влаштовує невеличкі турпоходи в ліс, катається з ними на ковзанах чи велосипедах, проводить «уроки розуму». Пан Ярослав відомий тернополянам як депутат Тернопільскої міської ради першого скликання. Втім, зараз у політику він би вже не повернувся. Мовляв, нині все робиться задля власних інтересів та корисливих цілей. Однак, попри всі негаразди, Ярослав Гап’юк радить Першого квітня не забувати сміятися, бо сміх продовжує життя людини.

 

День сміху – людям на потіху

Чи відзначаєте Ви День сміху? Вважаєте його святом ?

– Якщо йдеться про свято в розумінні вихідних, то у цей день всі працюють, окрім Одеси. Якщо порівнювати його, наприклад, зі святом закоханих, то 1 квітня нічим не гірше. 1 квітня є добрим святом. І це дуже правильно і вдало, бо сміятися треба — чим більше людина сміється, тим довше вона живе.

– То жартувати Ви любите?

– Безумовно. При цьому ціную тонкий гумор, де грає думка. Він є ознакою глибокого розуму. Але якщо жарт має на меті висміяти чи поставити людину у незручне становище, то це вже не гумор.

– Першого квітня влаштовуєте кумедні ситуації близьким та рідним?

– Це все залежить від настрою. Як правило, в нас відбуваються розіграші, але не злі.

– Можете пригадати якийсь випадок, коли Вас розіграли…

– Мене важко розіграти, я так легко не «ведуся». Мабуть, приятелі бояться, що я їх «прорахую». Приміром, розіграти за схемою безумовних рефлексів, «спина біла» – це дуже примітивно. А за системою, де все глибоко продумано, передусім, має бути оригінально розроблено кожен крок. Звичайно, мене розігрували, але зараз важко пригадати останній такий випадок.

Незабаром у Тернопільському педагогічному університеті святкуватимуть 30-ий День фізмату? Що можете сказати про його історю?

— Розпочну з того, що передувало першим дням фізмату. Я навчався на фізико-математичному факультеті педагогічного інституту, був одним із студентів першого його випуску в Тернополі. У той час днів фізмату ще не існувало, натомість проводили КВН, який був дуже популярними серед студентів. Окрім того, на центральному телебаченні виходили перші програми КВН, які вів Олександр Масляков. Свого часу я був учасником студентської команди КВН, а капітаном – Володимир Кравець, теперішній ректор Тернопільського педагогічного університету. Тобто, дні фізмату розпочалися з КВН. Однак в один момент КВН заборонили. Коли ж гра відновилася, то вже не набула такої популярності. Згодом у нас з’явилася нова форма проведення свят – Дні Фізмату.

Перші дні фізмату є незабутніми для тих, хто в ті роки навчався чи працював. Суть їх полягала в тому, що викладачі та студенти ставали однією командою. Складалася програма. Нам, викладачам, завжди випадало конкретне завдання. Наприклад, студенти для нас влаштовували «прес-конференцію» в актовому залі інституту. Для цього вони готували каверзні веселі запитання. При цьому на смішні запитання студентів треба було відповісти так, щоб теж розвеселити присутніх. Також проводили гумористичні конкурси між викладачами і студентами, до яких я завжди долучався. Мені навіть якось довелося разом із Марією Василівною Підручною виконувати пародію на пісню Валерія Леонтьєва «Вернісаж» і це при тому, що особливим голосом я не відрізняюся. А якось, пригадую, під час подібного заходу з поважних причин не з’явився один з викладачів. Але нам вдалося вийти із ситуації. Він був високим та худим. Тому замість викладача поставили на сцену швабру і повісили на неї його шапку й окуляри. Сміявся весь зал.

 

Викладач, як і вчитель, колишнім не буває

— Які яскраві спогади залишилося від роботи у вузі?

—Коли після Брежнєва в державі стало вільніше дихати, відбулися зміни у Політбюро, ми з працівниками нашого навчального закладу взялися за розробку положення про інститут. Зокрема, створили нормативи складання заліків та іспитів. Тоді студентів практично неможливо було вигнати з інституту: хто вступив, то мав отримати диплом. У результаті, випускали людей, зовсім не обізнаних у своїй справі. Перші два роки дії вказаних вище положень були важкими для всіх. Як результат – деякі студентські групи зменшилися вдвічі. Однак це реальний стан речей, який треба було висвітлювати, адже освіту необхідно здобувати. От саме цей період викладацької діяльності найбільше запам’ятався.

Що змусило Вас залишити роботу у вузі?

— Життя примусило. Робота зі студентами – моє покликання, вона мені дуже подобалась. Однак у період перебудови зарплатні педагога не вистачало, щоб прогодувати сім’ю. Відтак, у мене і ще двох викладачів народилася ідея писати навчальні книги для дітей. На той час української навчальної літератури практично не було. То ми троє скинулися по 15 доларів і випустили для школярів книгу з математики. Вона розійшлася «на ура». Заробив кожен із нас по 60 доларів. Проте нам вистачило розуму знову вкласти гроші у видавничу справу. За деякий час розкрутилися, збільшили кількість тиражів. Друкували вже для всієї України. У відрядженнях перебували цілими тижнями, — самотужки поїздом мішками розвозили літературу. Написання книжок забирало багато часу. Майже весь об’єм роботи ми виконували втрьох разом зі своїми дружинами. Працювали по 20 годин на добу. Тому я змушений був залишити викладацьку діяльність. На той час годувала нас видавнича справа.

 

Політика займеться вами?

— Як Ви оцінюєте діяльність нинішньої міської влади?

— Сказати щось однозначно не можу. Напевно, треба більше цікавитися її роботою. На рівні тернопільського обивателя бачу, що є спроба голови міста, зауважую, голови міста, а не його команди, щось видозмінити у Тернополі. Схвальним є те, що мера можна почути щонеділі в радіоефірах. Він, дякувати Богу, намагається щось зробити для Тернополя, цього не можу заперечити. Скажімо, як тільки зійшов сніг, почали латати дороги, що дозволить зекономити на запчастинах власникам автомобілів. Раніше, як правило, це робили у травні, чекаючи відповідної температури. Тому таке рішення з боку мера є абсолютно правильним, незважаючи на те, що у травні це доведеться переробляти. За це я б його похвалив.

Стосовно інших дій Сергія Надала, то його кадрова політика, наприклад, від самого початку не є втішною. Тепер у міській раді нові люди, я їх не знаю. Але якщо взяти до уваги послужний список і фахову готовність команди мера, то вони не викликають у мене довіри. Виникає запитання, чи вони добре знають свою роботу. Хоча, з іншого боку, можливо це й добре, і можна трактувати такі дії як спробу ліквідації у місцевих органах влади хабарництва та кумівства колишніх працівників. Але все таки є дуже важливим, щоб кожен досконало знав свою роботу.

— Ви можете говорити про такі речі компетентно, адже свого часу теж були у міський раді…

Я був депутатом першого скликання Тернопільської міської ради, членом виконкому, але виключно на громадських засадах. Висувався від «Товариства української мови».Тоді були важкі часи, адже ми отримали у спадок «залишки комунізму». На першій сесії міської ради не побоялися прийняти Декрет про владу, де йшлося про недопущення втручання в діяльність місцевої влади будь-яких партійних органів. Люди були рішучі та віддані своїй справі. На той час постала проблема з вибором голови виконкому. Подібна ситуація, до речі, склалася і в Сергія Надала. Теперішній міський голова позиціонується як влада, відмінна від усіх попередніх. Втім, попередники не були його ідейними ворогами, а от у нас вони такими були. Але навіть за таких обставин ми не дозволяли собі діяти так безшабашно. Ми могли звільнити всіх старих працівників, але не робили цього, зміна кадрів відбулася поступово. Так, ми залишили головою виконкому міської ради Анатолія Кучеренка, який перед тим головував у місті. Його заступниками призначили «наших» людей. Місто очолив В’ячеслав Негода. Лише після півторарічної роботи ми поміняли голову виконкому.

Нині кадрова політика тернопільської влади є партійною, яка копіює Верховну Раду. Це неправильно, бо в парламенті працюють політики, а управління міської ради повинні очолювати фахівці. Перед тим, як стати керівником міського підрозділу, спершу треба, щоб людина попрацювала рядовим службовцем.

– Ваша думка стосовно звільнення вашої невістки Ірини Гап’юк з посади заступника начальника управління сім’ї, молоді та спорту з питань молодіжної політики міської ради?

— Ситуація тут проста. Це ганебний результат «партійної» кадрової політики, міжпартійних політичних домовленостей. Хтось допоміг меру на виборах, а хтось є його кумом. Спершу нова влада призначала «своїх» начальниками управлінь, а потім добралися і до заступників. Так сталося і з моєю невісткою Іринкою. А отримала вона зазначену посаду завдяки власним заслугам. Проаналізуйте об’єктивні параметри нового кандидата на цю посаду і вам стане зрозуміло, якої ганебної помилки допустився Голова, як його «підставили» цим майбутнім призначенням. Я вже не говорю про те, що все це відбулося з порушенням трудового законодавства і справа розглядатиметься в суді.

— Вам відомо про лист Вашого сина Андрія, якого він написав Тягнибоку?

— Читав. Не можу сказати, що це щось додасть до цієї справи. Якби ми говорили з ним на цю тему, то я не радив би йому цього робити. Але син вирішив, що так буде правильно. Це його право.

— Сьогодні Ви б повернулись в політику?

Ні. З одного боку, неправильно не займатися політикою, бо тоді вона займеться вами. Але зараз настільки все брудно… Коли партійні корисливі домовленості є основними, – неприємно грати в такі ігри. Свого часу я отримав жорстокий моральний удар і великі розчарування від теперішнього політичного життя, після чого не маю бажання повертатися в політику. Втрата довіри до давніх перевірених друзів — чи не найбільше розчарування в житті.

Юля КВІТКА

Коментарі закриті.