Володимир Філіп „Тернопіль – моє рідне місто, і мені болить, що з ним відбувається”

Сорок років тренерської діяльності, сотні вихованців, радість перемог і гіркота поразок. Усе це – життя тернополянина, директора обласної школи з футболу Володимира Філіпа.

Пане Володимире, коли Тернопіль став для вас й справді рідним містом, адже родом ви із Закарпаття?

– Так, народився я в Хусті. Після школи подався навчатися до Кременецького педагогічного інституту. Але четвертий курс, коли в 1969 вуз перевели до Тернополя, вже закінчував тут, у „файному місті”. Потім запросили на роботу в спортивну школу. Прижився там, 25 років пропрацював тренером, з 1995-го – був директором обласної спортивної школи, а з 2000-го – очолюю обласну школу з футболу.

Чи ніколи не виникало думки виїхати з Тернополя і, скажімо, повернутися додому?

– Ні. Жодного разу не пошкодував, що тут живу. Це моє рідне місто, і мені болить те, що з ним відбувається.

Як змінилося місто з часу вашої юності?

– Тоді воно було найохайнішим і найчистішим в Україні. А ще, приміром, зовсім не страшно було блукати нічними вуличками й парком, адже ми жили на Новому Світі й дуже любили ввечері гуляти набережною озера. Сьогодні, на жаль, вже все не те.

Мабуть, як і всіх, хвилює проблема сміття?

– Кажуть, де тонко, там і рветься. Нині проблем безліч, і всі вони потребують негайного вирішення. Але як не крути: риба, все-таки, гниє з голови. Та, з іншого боку, звинувачувати в усьому владу теж не можна. Чимало залежить від нас, бо й досі багато людей не знає, що таке урна і куди подіти обгортку з-під цукерки чи пляшку з-під пива.

Як вдається футбольній школі, яку Ви очолюєте, виживати в сучасних складних економічних умовах?

– Зараз у нас навчається майже 600 дітей, працює 10 тренерів. Ми знаходимося під патронатом управління фізичної культури і спорту міської ради. Якщо, скажімо, минулоріч школі виділили 105 тисяч гривень із бюджету, то цього року навіть і половини цієї суми не дали. А ми ж постійно виїжджаємо на змагання, транспорт, проживання, харчування, зазвичай, за рахунок батьків. Інакше як же нагодувати дитину за 15 гривень на день! Невирішених питань досі теж чимало. Так, якщо, скажімо, літні умови для тренування у нас непогані, то взимку займатися просто немає де. Приміщення, яке орендуємо в обласного управління освіти, зовсім не пристосоване до наших потреб. Таким чином, крутимося, як можемо.

Чи бачите вихід із ситуації, яка склалася?

– Наведу один приклад. За час тренерської діяльності довелося побувати в багатьох куточках світу. І особливо мені запам’яталася Швеція. Кілька днів ми перебували там у невеличкому місті, лише 18 тисяч мешканців. І зауважив, що на таку кількість людей у міста працюють лише один бар та ресторан, зате є кілька спортивних площадок, стадіонів, хокейних полів, льодових арен… Там усіх змалечку привчають до спорту, дбають про те, щоб зайняти кожну вільну хвилинку дитини, аби вона не тинялася без діла чи сиділа цілісінькими днями перед телевізором або комп’ютером. А в нас як? Новий дім побудують, і відразу в ньому відкривають бар, ресторан чи нічний клуб. А на спортивні школи уваги звертають мало, тому то нашій молоді нині і немає куди подітися. Он онук мій підростає – уже семикласник. У майбутнє дивитися, чесно скажу, страшнувато: що його очікує? Можливо, хтось „закине”, що тільки про своє й думаю. Так, думаю. Адже працюю з дітьми і вважаю, що все найкраще має бути для них.

Яким би ви хотіли бачити місто для ваших онуків, правнуків?

– Чистим, охайним і спокійним. Щоб воно, принаймні, повернулося в ті далекі роки, до 1990-х, коли вулиці поливали водою. Ми про це вже й забули…



Коментарі закриті.