Василь Андрійович Феленчак. „Тернопіль для мене – центр земної кулі”

Стверджуючи, що музика становить сенс його життя, він говорить чисту правду. Інакше яким чином можна було б пояснити вже майже 20-літній секрет популярності колективу, який він очолює. Переконаність в тому, що наша молодь має свою яскраво виражену як політичну, так і духовну позицію, надає йому Надії, Віри в завтрашній день і Любові до життя. Це – заслужений артист України, художній керівник і диригент Галицького муніципального камерного оркестру, доцент Інституту мистецтв Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Василь Андрійович Феленчак.

Коли після майже 15 років роботи в симфонічному оркестрі Томської філармонії ви вирішили повертатися в Україну, чому обрали саме Тернопіль?

Тому що Тернопіль – це місто моєї юності, тут я навчався, вперше почав пізнавати і стверджувати себе. За родом своєї діяльності об’їздив чимало світу, побував у багатьох містах, але саме Тернопіль є центром земної кулі для мене. Кілька років тому мене запрошували у Краківський університет на кафедру українознавства, а зовсім нещодавно – в Катовіцьку консерваторію. З візитом ввічливості я їздив туди, навіть працював з їхніми колективами, але повернувся до свого міста, тому що воно для мене найтепліше і найкраще. Саме в Тернополі мені вдалося реалізувати те, про що давно мріяв, – створити творчий колектив, який би своїм мистецтвом допомагав моїм землякам відчути душу і сприйняти життя як безцінний Божий дар. Я мріяв також, щоб талановитих молодих музикантів – звичайних хлопчаків з району чи села, вивести на життєву дорогу, на якій вони могли б почувати себе повноцінними фахівцями. І я досягнув цього: майже двадцять моїх колишніх студентів зараз гідно захищають честь нашої держави за її межами. Я пишаюсь із того, що я та моя сім’я, мої друзі живуть у такому прекрасному галицькому місті.

Ви повернулися до Тернополя у 1986-му. Як вам вдалося „вбутися” в місті?

Я не старався комусь щось показувати чи доводити. Просто знав себе, знав, чого хочу і що можу, і послідовно, з дня на день робив свою роботу. І виявилось, що вона потрібна не лише мені: знайшлись однодумці, ми об’єднали свої зусилля й почали працювати разом. Відтак, 1991 року створений Галицький камерний оркестр, а в 2003-му – йому присвоєно статус муніципального. Таким чином, вже впродовж 20 років ми стараємось бути потрібними людям, а навзаєм постійно відчуваємо увагу та підтримку своїх прихильників.

Як, на Вашу думку, змінився Тернопіль відтоді, поки ви його знаєте?

Він змінився докорінно, як і більшість міст України, в зв’язку із здобуттям незалежності нашої держави. На мій погляд, тернополяни чітко заявили, що ми – галицьке місто, зі своєю історією, традиціями.

Сучасний Тернопіль – це місто потужних новобудов та цікавих пам’ятних місць. Нещодавне відкриття пам’ятника Соломії Крушельницькій – яскравий цьому приклад. Місто постійно знаходиться в процесі омолодження, в нього позитивна динаміка росту. З повним правом Тернопіль можна назвати одним із кращих міст Галичини.

Чого б ви не хотіли, щоб було у місті?

Байдужих керівників, від яких залежить життєдіяльність міста. Турбує те, що багато молодих людей, дипломованих спеціалістів працюють на базарах або в пошуках роботи виїздять за кордон; хтось – від невпевненості потрапляє у полон поганих звичок. Я розумію, що зробити людське життя ідеальним – практично неможливо, але забезпечити елементарний баланс гармонії людської душі та її оточення можна. І думати над вирішенням цієї проблеми повинні люди, які за родом своєї діяльності несуть відповідальність за це. Власне, я дуже не хотів би, щоб у нашому місті спостерігався такий дисбаланс.

А чи хотіли би, щоб Ваші діти жили в Тернополі?

Однозначно! Мої діти вже тут живуть і працюють. Я побував в багатьох країнах, знаю, як там живуть ті, хто думає, що там краще. „Там” краще, поки ти здоровий і можеш заробити гроші. А якщо щось із тобою трапляється, стаєш нікому не потрібним. Ми своїм дітям завжди говорили: всюди добре, а вдома – найкраще. І переконували в тому, що як би „там” не було звабливо, треба робити ЦЕ в себе, намагатися, щоб до нас приїжджали, а не ми до когось. Хіба що гості можна поїхати, але не на заробітки, – в жодному випадку не принижуватися. Звичайно, можна їхати за кордон, але, скажімо, консультантами, гідними представниками свого міста, але не заробітчанами.

Чим, на Вашу думку, можна репрезентувати наше місто?

Візитною карткою є сама структура міста, його географічне розташування, насиченість. Звичайно, також – озеро, цікава архітектура, красиві церкви. Але найперше я би хотів репрезентувати наших людей. Тернополяни – особливі: ніжні, уважні до гостей, добрі, щирі, турботливі, чуйні. І, репрезентуючи місто десь перед широким загалом, я би сказав: „От такі у нас чудові люди – приїздіть в місто Тернопіль і подивіться! Ніби все, як у всіх, – дві руки, дві ноги, але душа в нас зовсім інша – галицька, щира!”.

Яка ж тоді головна проблема наших людей?

Коли ти стверджуєш, що щось довкола погано, то починай із себе, з того, як ТИ живеш і впливаєш на світ, який тебе оточує. Мені здається, що потрібно формувати ту якість людини, для якої важливо насамперед змінитися самій, щоб потім вимагати змін від інших. Якщо ж ця нова якість людей сформується, то все у нас налагодиться.

Чи існує ідея, довкола якої могли б згуртуватися тернополяни?

Я думаю, нас мав би згуртувати той край, в якому ми живемо, щоб ми сказали: „Ось ми з цього краю, ми є такі й не можемо бути іншими”. Тому ми вже сьогодні повинні думати про те, де житимуть наші нащадки, зобов’язані залишити їм чисті річки та невирубані ліси, щоб внуки-правнуки пишалися: мій дід тут жив, і тому це – святе. Отож, якщо таке „святе” буде у нас, галичан, всередині, то воно й має нас об’єднати.

Які особливі спогади пов’язані у Вас з Тернополем?

Найяскравіші емоції залишили паради духових оркестрів, що постійно проводилися в 1960-х – на початку 1970-х років. Був навіть тирольський оркестр! Організовував ці колективи викладач музучилища Григорій Марченко, – сам із Ленінграду, приїхав на роботу в Тернопіль за направленням. Виступи його оркестрів – настільки шикарне видовище, що я пройшов із цим враженням усе життя. У Франції, Німеччині люблять такі паради, але вони нехай „сховаються” за рівнем і за культурою, порівняно з тими, що відбувалися в Тернополі. Йшли музиканти центральною вулицею, і це було чудо, – всі раділи, зустрічали, аплодували. І я сказав собі, що теж щось обов’язково зроблю, аби люди дивилися на мене такими добрими очима!

А з музикою якого композитора асоціюється для Вас наше місто?

Якщо брати з класиків, то це, безумовно, Вівальді: італійська мелодика та українська природа за енергетикою сходяться, і музика його – ненав’язлива, яка не примушує задумуватись, дозволяє почуватися вільним. А за внутрішнім, морально-психологічним станом – Чайковський.

Загалом, Тернопіль мажорний чи мінорний?

Він буває різним, як і життя кожної людини. Найкращий для мене – ранній ранок у Тернополі, коли всі сквери в квітах, поливальна машина вмиває вулиці, на пелюстках блищать крапельки роси, через годину встає сонце, і місто пробуджується. Безумовно, це чудо. А ввечері Тернопіль по-своєму, мінорно-красивий: коли заходить сонце і червоним освітлюються дахи будівель, а вдалині проглядається голубінь озера. Це один із найкращих, найдорожчих для мене краєвидів. На світі є, звичайно, багато чудових місць, які можуть викликати захоплення своєю красою. Я буду милуватися ними, але коли спостерігаю ці картини в Тернополі, то почуваю себе повноцінною людиною, в повній гармонії. Для мене ці речі є святими.



Коментарі закриті.